Серед творчого надбання В. Дрозда можна знайти багато яскравих творів у прозі, серед яких такі відомі романи, як “Самотній вовк”, “Катастрофа”, “Листя землі”, “Спектакль” та інші, повість “Ирій”, притча “Сонце”, оповідання “Пігмаліон” і звичайно ж, “Білий кінь Шептало”, яке уперше було надруковано у 1965 році. У той час радянські критики несхвально його коментували, бо у цьому творі письменник наважився підняти дуже важливу, але дуже болячу для радянської влади проблему особистості у тогочасному суспільстві.
Сьогодні обидва твори добре відомі вітчизняним читачам і перекладені багатьма мовами.
Головним героєм оповідання є білий кінь Шептало, що працює на одному з господарств і виконує разом з іншими кіньми повсякденну, вкрай обридлу роботу, терпляче зносячи удари батога конюха і знущання хлопця-підпаска. Під час роботи Шептало досить часто згадує, як колись молодого і гордого білого коня зломили і осідлали люди, примусивши працювати на себе і слухатися команд конюха. Часом
А одного ряду поряд з табуном з’явилися люди…
Для того, щоб вижити у неволі, природній розум коня підказав йому вдавати себе “покірного і роботящого” і що “розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки”. Таким чином, присипаючи пильність людей Шептало здобував для себе хоч крихітку від справжньої волі і самостійності. Кінь то рухався осторонь від інших – сірих, гнідих, вороних коней, то сповільнював ходу або зовсім зупинявся біля соковитої конюшини, коли увесь табун швидко рухався, збиваючись у тісну купу.
Шептала постійно непокоїла думка про те, чому він породистий і волелюбний, розумний і гордий, повинен коритися такій рабській долі, терпіти усі приниження і побої за короткий відпочинок у теплій стайні і жмутик сіна на вечерю та сніданок. Шептала “повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай”.
Одного разу, обурений жорстоким відношення конюха і підпаска, білий кінь “як ніколи досі, відчув свою неволю”. Він вирвався з чіпких рук хлопчини і до пізньої ночі бігав по яругах і лугах, насолоджувався волею, яка “пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна”. Ще ніколи не відчував він себе так легко, а стомившись, Шептало впав на спину і довго качався по м’якій пахучій траві, а потім ще і подався до річки, де напився води і досхочу накупався. Саме там для нього відкрилася гірка правда – стоячи у прозорій воді, кінь “побачив у водянім дзеркалі себе – незвично білого, аж до щему в очах”.
Він зрозумів, що змивши з себе бруд і пил, він став незвичайним красенем білої масті, а живучи у стайні з іншими конями, він був “бруднувато-сірим, попелястим” і звичайним, як усі інші коні. Мабуть тому, що він не відрізнявся в табуні, його й не били батогом.
Це відчуття змінює напрям роздумів Шептала і він навіть починає виправдовувати своїх кривдників і відчуваючи перед ними якусь незрозумілу провину. Потроху він переконує себе, що із селом, і з конюхом і з ненависним табуном його пов’язує міцний нерозривний зв’язок, “довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки”, і розірвати цей зв’язок він вже не може і не хоче. Досхочу набігавшись, Шептало повертається додому, але перед тим, як приєднатися до табуна, він викачується у багнюці і приймає той же вигляд, який був у нього до купання у річці. Завдяки цьому коню повертається колишня сірість і Степан не бачить, щоб білий кінь прагнув “виділитися, показати норов”.
Від шляхетної гордості і колишнього прагнення волі майже нічого не залишається. Дорогою додому кінь Шептало міркує так: “А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким…
Недаремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім”.
Досить зрозуміло, що білий кінь Шептало – це не поодинокий образ, а алегорія, за допомогою якої письменник зображує непересічну особистість, що не хоче покірно приймати рабську долю, що не хоче бути такою, як усі, не бажає жити у сірій повсякденності. Але у своїй боротьбі за свободу та незалежність ця особистість познає поразки. В. Дрозд показує, як під впливом повсякденного життя і суспільних умов яскрава, але слабка за характером особистість зраджує свої мрії, втрачає індивідуальність і пристосовується до оточення.
Така особистість постійно перебуває у стані внутрішнього душевного роздвоєння, у стані суперечки між серцем і розумом. Це підкреслюють і останні рядки оповідання. Повернувшись додому, білий кінь не зміг потрапити на подвір’я, яке вже було зачинене, і тоді він “скільки зміг, просунув голову між двох жердин та й собі задрімав…”.
Якби я мав змогу написати продовження цієї глибоко філософської повісті, я все ж таки визволив би Шептала і позбавив його неволі. Я, мабуть, знову відправив його на вільну прогулянку до річки, викупавшись в якій, кінь знову б побачив себе у всій красі. Але в другий раз він вже не став би вагатися и не повернувся до робочого сірого табуна.
Через декілька днів свободи я б відправив його до пересувного цирку, в якому б він згадав своє дитинство і молодість, примкнув би до циркових коней і став справжньою зіркою арени, проживши після цього довге та щасливе життя. Саме таким я бачу продовження повісті В. Дрозда “Білий кінь Шептало”.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)