ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ ЛІТЕРАТУРИ В СЕРЕДНІ ВІКИ ТА В ЕПОХУ ВІДРОДЖЕННЯ

Загибель античної цивілізації, поширення християнства в Європі привели до помітних змін у розвитку мистецтва: посилилася роль релігійної літератури, робилися переклади й писалися праці, в яких тлумачилося Святе Письмо. Зокрема аналіз перекладів біблійних текстів з давньоєврейської мови на грецьку здійснив Ориген (182-251 pp.). Візантійський учений Фотій (між 810-827 – між 891 – 897 Pp.) у праці “Бібліотека” (назва умовна, в оригіналі – “Опис і перелік прочитаних нами книг”) охарактеризував грецьку світську й релігійну літератури. “Бібліотека”

– це збірник, що складається з 280 записів, присвячених окремим авторам переважно прозаїкам – від Геродота до візантійського письменника Сергія Сповідника (IX ст.). Інша праця “Міріобібліон” – перший у середньовічній літературі бібліографічний твір з виразною тенденцією до критичних оцінок.

Візантійська наука X століття одержала й перший етимологічний і тлумачний словник, на зразок сучасних енциклопедій, що складався з 30 тисяч статей, розміщених в алфавітному порядку. Особливо важливими для літературознавства були статті з історії грецької та римської літератур. Тут же згадувалися

призабуті автори, цитувалися тексти нині втрачених творів. Словник дістав назву Свида (Суда). Тривалий час вважалося, що це ім’я середньовічного автора.

Проблемами естетики займався християнський мислитель Аврелій Августш (354-430 pp.), відомий також як Августин Блаженний. Він вимагав, щоб людина захоплювалася не самою поезією, а божественною ідеєю, закладеною в ній. Він вважав тяжким гріхом насолоджуватися церковною музикою, не надаючи значення словам, які звучать під час її виконання.

Красивим у поезії може бути тільки все те, що наближає людину до Бога. Виходячи з ідеї лінійності часу, на відміну від античного його тлумачення як циклічності, Августин уперше ставить проблему плинності, а значить – історизму, що дає підставу всерйоз приступити до розробки такої глобальної естетичної проблеми, як свобода творчості. Зрозуміло, що саме така постановка питання була обмежена світоглядними позиціями мислителя, який виходив з того, що історія в теологічному плані – це лише коротка мить між двома полюсами – створенням світу Богом і наступним царством Божим на землі, яке триватиме тисячу літ.

Подібні погляди поділяв і філософ Фома Аквінський (1225-1272 pp.), чия наукова система дістала назву Томізму (ім’я Фома латиною вимовляється як Тома) – своєрідного покатоличеного арістотелізму. Він твердив, що краса людського тіла не може бути повноцінною, оскільки справжня духовна краса пов’язується лише з Богом як основою світової гармонії: “Бог іменується прекрасним як причина світової гармонії та ясності”.

Англієць Роберт Гроссетесте (1175-1253 pp.) твердив, що першоджерелом будь-якої краси є світло, наявність якого в художніх творах – першопричина естетичної насолоди. Значно далі, ніж західноєвропейські вчені, пішли середньовічні науковці Закавказзя. Один із них – Давид Граматик (VI-VII ст.) активно використовував у своїх працях спадщину античних авторів.

Головним у його естетичній системі було дослідження мистецтва як форми пізнання, місця художньої творчості серед інших форм пізнання, суспільна роль і виховна функція мистецтва, його класифікація за родами та жанрами.

Граматику вірменські вчені, у тому числі й Давид Граматик, розглядали як науку, що дає ключ до розуміння будь-яких поетичних творів. У трактатах учених цієї держави доби середньовіччя поряд із загальними питаннями мовознавства трапляються фрагменти про творчий процес, визначення окремих літературних жанрів – трагедії, комедії, елегії, а також родів – епосу й лірики.

Свого найвищого розквіту літературознавство середньовічної Грузії досягло у творчій спадщині Шота Руставелі (друга половина XII ст.). Він вважав опорою словесного мистецтва чотири підвалини: слово, серце, майстерність і розум. Сюди ж він відносив і особистість автора твору, з волі якого кожна з чотирьох згаданих підвалин може набути певного значення.

Однак твір стане явищем мистецтва лише тоді, коли всі вони постануть у непорушній єдності. Серед родів літератури Шота Руставелі особливо виділяв епос, вбачаючи в ньому потенційні можливості до монументального відтворення дійсності.

Усе це свідчить, що теоретико-літературна думка в середні віки, розробляючи проблему специфіки мистецтва, особливо ролі прекрасного у творчості й житті, виходила переважно з тих позицій, які були характерними в добу античності для Платона, і лише на околицях європейської цивілізації (Візантія, Вірменія, Грузія) науковці намагалися вийти за межі античних уявлень.

Частина європейських учених продовжувала дотримуватися античних поглядів і в добу Відродження. Зокрема Марсіліо Фічіно (1433-1499 pp.) був переконаний, що “сутністю краси не може бути тіло, бо якби краса була тілесною, вона не мала б нічого спільного з благочинністю душі, яка безтілесна”. Джордано Бруно (1548-1600 pp.) писав, що “краса, яка видима в тілах, є річ випадкова й тіньова…

Розум же… сприймає справжню красу шляхом звернення до того, що створює красу тіла і прагнення зробити його красивим. Адже це душа зробила і утворила його таким”. Душа, на думку Дж.

Бруно, не є прекрасною сама по собі. “Отже, – зазначав він, – слід піднятися до того вищого інтелекту, який сам по собі є прекрасним” [17, І, 578).

Все це свідчить, що теоретико-літературна думка в середні віки та добу Відродження, розробляючи проблему специфіки мистецтва, особливо ролі прекрасного в мистецтві та житті, виходила переважно з тих позицій, які були характерними в добу античності для Платона.

Однак у цей же період було здійснено й значний крок уперед у розвитку теоретичних досліджень. Важливими віхами на цьому шляху стали праці Данте Аліг’єрі (1265-1321 pp.) “Про народну мову” ТаДжованні Боккаччо (1313-1375 pp.) “Апологія поезії”. У першій з них була теоретично обгрунтована необхідність писати художні твори рідною мовою, а не латинською, яка незрозуміла широким народним масам.

Данте також порушив проблеми співвідношення віршової та прозової мови, розглянув теорію поетичних жанрів. Особливу увагу він приділив поетиці канцони, найпопулярнішого ліричного жанру італійського Відродження. Друга праця характеризувала гуманістичну роль мистецтва, відкидала догматичні уявлення про його природу та суспільне призначення.

Лоренцо Балла (1407- 1457 pp.) у трактаті “Про насолоду” аргументовано довів, що прекрасне існує в самій природі, яка дає людям чимало благ, котрі вони повинні використовувати в ім’я свого фізичного й духовного благополуччя.

Епоха Відродження, поставивши в центр уваги людину, висунула на перший план думку про активну роль митця в процесі творчості, наділивши його правом відтворювати дійсність відповідно до власного бачення прекрасного. Паралельно розроблялися критерії художності, велася боротьба за майстерність відтворення життя. Один із видатних діячів доби Відродження Леонардо да Вінчі (1452-1519 pp.), людина енциклопедичних знань, у тритомній праці “Трактат про живопис” порушив питання про принципи відображення дійсності у творах мистецтва.

Вчителем художника, на його думку, виступає сама природа – вчителька вчителів. “Живопис – вважав Леонардо да Вінчі, – це німа поезія, а поезія – це сліпий живопис”. І хоча в його працях у дусі гуманістичних ідей Ренесансу йдеться про вищість людини над природою й перевагу людських творінь над природними, людина для нього все ще лишається тільки інструментом, хоча й найдосконалішим, у природі.

Таким чином, обстоюючи позиції специфічного антропологізму, що поряд з Богом звеличував людину як творця духовних надбань цивілізації, теоретики доби Відродження визнавали наявність у природі двоцентрової картини світу, що вносила певний схоластичний елемент у розробку теоретико-літературних понять.