Тему людини і тоталітарної держави, що придушує у неї особистість, можна назвати центральної у творчості Андрія Платонова. Письменник виступав проти об’єднання окремих людей, індивідуальностей у безликі “маси”, покірні режиму. Цей протест звучить у багатьох добутках Платонова, яскравих символістикою образів і своєрідністю авторської мови.
Ця тема побічно порушена в оповіданні “Що сумнівається Макар”, написаному Платоновим у 1929 році. У ньому автор показує зародження бюрократизму – машини, що стоїть над людиною і знеособлює
Відповіді немає ні в житті, ні в сні, де йому приснився мертвий ідол верховної влади. Уже в цьому оповіданні Платонов порушує питання про цінності ідеї, відірваної від інтересів людини, її гармонічного розвитку. Ідол мертвий, тому що мертва будь-яка думка, спрямована на руйнування особистості, переконаний письменник. Почувши в дурдомі про статтю
У результаті він сам, як свіжа людина з “низів”, був прийнятий у ряди чиновників. Так пошуки істини закінчилися у Макара знаходженням теплого містечка, де вже зовсім не хотілося думати про тих самих трудящих, заради інтересів яких він рушив у дорогу… Історія Макара Ганушкина – це оповідання про те, як “нормальний мужик” перетворюється в знеособленого службовця. Платонов намагається сказати тим самим, що держава, що проголосила себе народною, створює державну машину, що насправді не захищає інтереси людей, а стоїть над ними.
Платонов же бачить такий вихід: “Відпустити б всіх людей з установ на волю, щоб вони наробили побільше їстівних, носильних і житлових речей, щоб ніхто не говорив про нестаток і щоб вони самі перестали поїдати чужі м’які речі”. Цікавий розвиток цієї теми ми бачимо у романі “Чевенгур”.
Це добуток про Жовтневу революцію в центральних губерніях Росії, про людей, які захищали революцію в громадянській війні, про “будівельників країни”, про їхні ідеї, думки і переживання. Головний герой роману – Олександр Дванов – відправляється в місто Чевенгур, де утворився повний комунізм. По дорозі він зустрічається з колишнім командиром “польових більшовиків” Степаном Копенкіним, що мріє про загальну рівність і про звільнення від “живих ворогів комунізму” мертвого тіла Рози Люксембург. Вони разом направляються в Чевенгур. І от вони вже в “революційному заповіднику”.
Комунізм встановлений у Чевенгурі декретом Чепурного і його товаришів. Чевенгурці живуть безтурботно, вони не трудяться – праця “сприяє походженню майна, а майно – гнобленню”.
Однією лише силоміць вірою чевенгурці прагнуть наблизити реальний комунізм. Поки ж у місті панують лише окремі його ознаки – абсолютна рівність, що розуміється скоріше як однаковість фізична, розумова і духовна, а також взаємне обожнювання товаришів. Їхні керівники – Чепурной і його ідеологічний помічник Прокофій бачать якнайшвидше наближення комунізму в повному знищенні “густої дрібної буржуазії”, що населяла місто. До буржуазії ж зараховувався всякий, хто не рвався “обійняти товариша” і “затихнути в щастя повного щиросердечного комунізму”.
В “Чевенгурі” Платонов показує, як споконвічно світлі помисли, турбота про загальне благо вироджуються у свою протилежність: розподіл людей на “наших” і “не наших”.
Самоправність ідеологів – людей номер один у тоталітарній державі – не має границь. От, приміром, Прокофій, “що мав всі твори Карла Маркса для особистого вживання, формулював всю революцію як хотів – залежно від настрою Клавдюши й об’єктивної обстановки”. І ми бачимо, до чого призвело таке ідеологічне керівництво в Чевенгурі. Комунари із впевненістю і наснагою борються з “буржуазним елементом”: “Буржуїв у Чевенгурі перебили міцно, чесно, і навіть загробне життя їх не могло порадувати, тому що після тіла в них була розстріляна душа”. Товариші вже все зробили для приходу комунізму: гадів перебили, майно, що веде до нерівності та експлуатації, знищили. Але так і не дочекалися вони першого ранку “нового століття” – комунізм не наступив…
Подальші події роману показують нам відношення автора до описуваної ним побудові “нового століття”. Чевенгур руйнується якимось страшним ворожим загоном. Роман закінчується дорогою, відкритістю в майбутнє, надією.
Андрій Платонов кличе до такого ладу буття, де кожна особистість друг від друга “не занадто далеко” і “не занадто близько”. Своїм гротескним добутком Платонов виступив проти нівелювання особистості. Однаковість фізична, розумова і духовна неможлива.
Така рівність зупинила б усякий розвиток, саме життя, говорить автор. Тема, винесена в назву твору, у всій повноті розкривається Платоновим також у повісті “Котлован”, написаної у 1929-1930 роки, або, як говориться в самій повісті, у “світлий момент усуспільнення майна”. Головний герой “Котловану” Вощев, подібно тому, що має сумніви Макарові, замислився і засумнівався в справедливості всього того, що діється навколо.
А навколо відбувається от що. Герої повісті відповідно до директиви зверху неспинно риють Яму. При цьому Котлован навіть не заглиблюється і не приймає тих форм, які нагадали б конфігурацію майбутнього фундаменту. Він просто розповзається по землі – спочатку вчетверо, а потім – завдяки старанням виконавців, у шість разів.
Створюється враження, що Котлован буде поширюватися нескінченно. От про це і думає головний герой. Замислений “серед загального темпу праці” Вощев – фігура не тільки не потрібна, але і шкідлива: він сумнівається в “генеральній лінії”, шукає власну дорогу до істини. Вощев описаний Платоновим як народний філософ-правдошукач. У той же час він представник першого покоління радянської інтелігенції, покликаної зайняти місце знищеного старого культурного слою.
В “Котловані” показаний також один чудом уцілілий інтелігент-інженер Прушевський, що внутрішньо підготував себе до самогубства і що жив на будівництві “передсмертним, байдужим життям”.
Обидва ці героя не можуть знайти змісту в тій роботі, що вони змушені робити. Дівчинка Настя, єдина радість і надія грабарів, помирає. Дивлячись на вмираючу Настю, Вощев думає: “Навіщо… тепер потрібний сенс життя та істина всесвітнього походження, якщо немає маленької, вірної людини, у якому б істина стала б радістю і рухом?” Платонов намагається зрозуміти, що рухає людьми, які продовжують рити яму, незважаючи на те, що їхня мрія вже похована.
Він пише, що хтось Один (або декілька) вийняв з людських сердець віру та узурпував істину, наробивши з неї масу кумачевих плакатів про ударний темп і ентузіазм. Замінити “скасованого Бога” повинен був масовий психоз – поклоніння вождеві тоталітарного режиму.
Саме про це повість Платонова. Людина в пошуках істини постійно натикається на сліпу силу загального психозу, на авторитарність. Особистість не може розвиватися в тоталітарній державі.
Андрій Платонов всією своєю творчістю намагався сказати, що держава не повинна стояти над людиною, а людей не можна стригти під одну гребінку. Інакше історія зупиниться, а світлі мрії про комунізм перетворяться у свою протилежність. Так воно і відбулося… Творчий шлях самого письменника, програмні добутки якого були опубліковані в нашій країні через більш ніж піввіку після їхнього написання, зайвий раз доводить, що в тоталітарній державі немає місця вільно мислячій людині.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)