Можливо, найбільше пластично виразно цей “ефект втрати”, знайдена Чухонцевим формула волі-залежності, втілена у вірші “…І двері потемки звичну штовхнули…” (1975). У дивному сні ліричний герой попадає на “скорботний схід”, де бачить своїх померлого батька й матір. Однак країна смерті з’являється разюче живий. Стіл, за яким сидять померлі, ломиться від страв, описаних з акмеїстичною соковитістю: “і я оглянув стіл з вином, де круглий лук сочився в холодці, і маслянился мозковий горошок…”.На особі матері проступає
Зіштовхуючись із ситуацією, коли смерть виглядає більше ценностно значимої, чим протилежна їй життя, герой Чухонцева, відповідно до його поетичної логіки, можливо, уперше почуває цінність свого існування й відповідальність за те, що він може протиставити смерті – тобто, іншими словами, знаходить волю як відповідальність через знання смерті як граничного развоплощения. Формула “развоплощенье – це шлях волі” тут стає грунтом для радикальної екзистенціальної переоцінки:
Ока підняв – а поруч нікого,
Ні матері з батьком, ні поминанья,
Лише я один, так життя моя при мені,
Так гострий холодок на самому дні –
Сознанье смерті або смерть сознанья.
И прожитому я підвів риску,
Життя розділило на цю й на ту,
І напівжиття досвід підсумувало:
Те життя було безтурботно й легке,
Легка, безтурботна, молода, гірка,
А цього життя я ще не прожив.
Принцип волі/залежності через втрату в Чухонцева поширюється й на культурну історію. Так, у вірші 1996 року “А в сусідньому селі народилися молоді баби…” відтвориться ситуація повної втрати історичної й культурної пам’яті народу: “пам’ять стесало, як руки…” Але саме в цій ситуації втрати й развоплощения приходить момент волі Творчості й парадоксального відродження втрачених цінностей, причому саме як чистих цінностей, як чогось иррационально значимого, хоча й незрозуміло чому й чим значимого: “От розжитися підеш сирком відкидним і такого / понаслухаєшся – Гильфер-Динг би заслухатися міг. / Нічого-Те не вмерло, я вам скажу, якщо “Слово / об полицю” із заплачки окликне – який там сир! / А як пісню зав’ють,- і з вилами вийдуть столетья, / і таким полихнет, що земля під ногами горить, / будинок забудеш і сон, і цвітуть на полях междометья, / а спробуй прочитати – чи те марення, чи те чистий санскрит”.
Звичайно, такий шлях волі вбивчий для ліричного героя, що за кожний гран волі платить втратою чогось дорогого й близького, при тім що біль від цієї втрати зростає з кожним новим кроком. Але це шлях, що практично втілює ідею відповідального зв’язку із втраченою культурною традицією й відновлює цю пам’ять ціною непідробленого болю. Сам же поетичний хід: ірраціональне відродження втраченого із крапки абсолютний і граничний раз-втілення – стане однієї з найважливіших стратегій художньої свідомості в мистецтві 1990-х років
(1 votes, average: 5.00 out of 5)