Шкільний твір на тему “Похід Ігоря Святославича”. Весна 1185 року. Величезний, безкраїй, що поріс буйною травою, дикий степ. Безкінечні спадисті спуски до далеких рік.
Сховані від очей чагарники і гаї по ярах. З усіх боків небезпека: степ належить тим, хто в ньому кочує, хто йде навесні з півдня, щоб захопити дітей, жінок, чоловіків, поживитися золотом, хутрами, тканинами, зброєю. Степовики об’єднані, згуртовані, у них швидкі коні, облогові катапульти, щоб брати міста,! величезні самостріли, що пересуваються на возах, тятиву яких натягають
Це страшний ворог, жах і прокляття Русі – половці. Повільно рухається в дикому полі невеличке військо новго-род-сіверського князя Ігоря Святославича і його небагатьох спільників. Вони йдуть уже давно, йдуть назустріч ворогові.
З усіх боків – з фронту, з флангів і з тилу – військо оточене таємничою і ворожою невідомістю. Кожен день шляху збільшує небезпеку.
Воїни пам’ятають про грізну прикмету – сонячне затемнення 1 травня, що застигло їх на початку походу біля берегів
А нам що створить бог, – або на добро, або на наше зло, – те нам і бачити”. Іншими словами: ми самі побачимо нашу долю і нічого про неї думати завчасно. Тяжке було прощання з батьківщиною, що ховалася за прикордонним пагорбом: “О Руська земле! Вже ти за пагорбом!” Військо йде, супроводжуване лиховісною увагою хижаків, що йдуть по п’ятах за ним, і чекають здобичі на полях майбутніх битв. Хижі птахи то відстають, то обганяють полки.
Вовки ховаються по ярах. Люди і звірі, що очікують їхньої загибелі, йдуть разом усе далі на південь.
Під час ночівлі багатьом не спиться. Короткі переходи здаються стомливими. Довго догоряють зорі. У темряві і небезпеці слух загострюється до крайності.
Здається, чутно скрип половецьких возів, що мчать назустріч руським. Чи це клич лебедів, сполоханих прямуванням війська? Коли вислана вперед розвідка донесла, що захопити половців зненацька не вдалося, що половці озброєні і готові до бою, Ігор не повернув коней, але й не став запевняти своїх воїнів у близькій перемозі. Він тільки звертається до їхнього почуття честі, до їхнього почуття обов’язку і мужності.
Коли після першої легкої перемоги над передовими загонами половців невеличке руське військо незабаром побачило, що воно зібрало проти себе “усю половецьку землю”, що воно оточене, що половецькі полки накупають з усіх боків і руські князі не знали, кому куди висту-нігпі зі своїми полками, Ігор знову підбадьорив своїх: “Ми знали, що робили, виступаючи в похід”.
Почуття честі диктує і тактику бою. У війську Ігоревім були не тільки професіональні воїни-дружинники, але і селян-“мсс ополчення – “чорні люди”. Княжа дружина була на копії х, селяни йшли в пішому строю. Ігор наказав дружині зійти н коней, щоб стинатися всім разом, не випереджаючи один одного. Три доби, день і ніч, повільно пробивався Ігор до Дінця пі своїм військом.
У бою Ігор був поранений. Відрізані від води, воїни були змучені спрагою. На світанку допоміжні полки подалися. Ігор поскакав за ними, щоб зупинити, але не зміг їх затримати і віддалився від свого війська. На зворотному шляху, на відстані польоту стріли від свого полку, він був взятий у полон половцями. Ігор мужньо взяв провину на себе й у важкому роздумі про долю свого народу каявся в злочинах, вчинених ним проти простих селян під час міжусобних війн. Його покаянна промова жахлива.
Він згадує, скільки вбивств скоїв у своїх міжусобних війнах з іншими руськими князями, скільки пролив крові, скільки горя прийняли безвинні люди, як діти були розлучені з батьками, брат із братом, друг з другом, дочки з матерями. Ставлячи в безпосередній зв’язок теперішню свою поразку з усобицями минулого, Ігор мав рацію. Руським князям не вистачало єдності в боротьбі з ворогом, вони виступали проти степу розрізненими силами.
Князі, що ворогували між собою, не могли протистояти страшному ворогові Русі і потрапили під владу хана Кончака.
“Руська земля…” Двадцять разів вжито це поняття автором “Слова о полку Ігоревім” для того, щоб схарактеризувати безкраї простори і окремі місцевості, багату природу і руські міста. А ще – це завзяті працьовиті люди, воїни і хлібороби. Адже саме ці люди населяли Руську землю, створюючи її могутність.
Але саме вони і зазнавали безліч страждань від свавілля феодалів, які чинили над ними суди, руйнували їхні оселі, сварячись один із одним. Тому Руська земля зазнала горя, вона страждала разом з простим народом:
…в княжих крамолах віки вкоротилися людям. Тоді по Руській землі рідко ратаї гейкали, та часто ворони каркали, трупи собі рілячи, а галки свою річ говорили: хотять полетіти за наживою.
Ось що зробила братовбивча феодальна ворожнеча з колись багатою і сильною країною. Автор слова згадує історію Руської землі за півтори сотні років, із болем розповідає про переможні походи проти ворогів, “спом’янувши давнішню годину і давніх князів”. Сучасники автора теж мають добрі наміри, вони вийшли в похід захистити кордони рідної землі. Для цього “русичі великії поля черленими щитами перегородили”. І похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Свято-славича окрилений визвольними ідеями. Ігор “повів свої хоробрі полки на землю Половецькую за землю Руськую”.
Скільки крові пролито людством у боротьбі за незалежність! Не завжди ця боротьба завершувалася перемогою і у русичів:
..тут кривавого вина недостало; тут пир докончали хоробрі русичі: сватів напоїли і самі полягли за землю Руськую.
І з повним правом наших жінок можна назвати Ярославнами, бо цей образ став узагальненим. Жінки, дівчата, яким притаманні вірність у коханні, вболівання за долю рідної людини, здатність до самопожертви, ніжність, любов до всього живого, магічна сила переконання словом – усі вони Ярос-лавни. І дай, Боже, щоб такі жінки не перевелися на нашій землі!
Поразка Ігоря мала важкі наслідки для всієї Руської землі. Ніколи ще до того руські князі не потрапляли до полону половців. Половці підбадьорилися і з новою енергією кинулися на руські князівства. Визначна патріотична поема Давньої Русі присвячена не перемогам, яких чимало знала Руська земля, а страшній поразці, у якій вперше за всю руську історію князь виявився полоненим, а військо – майже зовсім знищеним. Для автора “Слова” битва із степовим ворогом не скінчилася.
Поема про перемогу була б поемою торжества і радості. Перемога – це кінець бою, поразка ж для автора “Слова” – це тільки початок битви. Поразка повинна об’єднати руських.
Не до бенкету-торжества закликає автор “Слова”, а до бенкету-битви.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)