(1688 – 1744)
ПОУП, Александр (Pope, Alexander – 21.05.1688, Лондон – 30.05.1744, там само) – англійський поет.
Його батько торгував тканинами і сповідував католицьку віру, що, за чинним законодавством, значно обмежувало права при здобутті освіти та при вступі на державну службу. З огляду на ці обставини, а також через кволе здоров’я Поупа виховували вдома, в околицях Лондона: спочатку в Хаммерсміті, а потім у Бінфілді, розташованому у Віндзорському парку. У 1700 р. він тяжко занедужав: хвороба кісткового мозку викривила хребет підлітка і загальмувала
Того ж року, як згодом згадував сам письменник, він написав свого першого вірша – “Оду до самотності” (“Ode on Solitude”).
Утім, цілковито довіряти цьому авторському свідченню не варто, оскільки Поуп свідомо редагував власну біографію, витворюючи у ній образ ідеального поета. І першою умовою, без якої Поуп не уявляв творця, був ранній вияв таланту як ознака природної обдарованості. Проте Поуп й справді рано почав писати і вже в шістнадцять років закінчив цикл “Пасторалей” (“The Pastorals”, 1704), які стали широко відомими ще до публікації і вразили
Жанр пасторалі був модним, оскільки відповідав і вимогам естетики класицизму, і новим просвітницьким настановам, які збуджували інтерес до природи.
На момент публікації цього першого циклу сам Поуп закінчував поему “Проба про критику” (“An Essay on Criticism”, вид. 1711), де у притаманній йому манері намагався примирити класичний смак із новочасними інтенціями. Обидва слова, вжиті у назві поеми, мали новаторське значення: за першим – Локкова теорія емпіричного пізнання; за другим – новий жанр літературної діяльності, що прийшов на зміну колишнім нормативним поетикам.
Зрештою, критика і стала явищем емпіричного пізнання, аналізу у царині літератури. Але водночас у цьому новому жанрі Поуп обстоює важливість наслідування класиків античності, узгодження смаку зі здоровим глуздом. Сам автор вважає, що його творчість є взірцем “правильної” англійської поезії, у якій поєднуються досконалість вірша, стилю та “героїчного куплета” (так в Англії називали цезурований п’ятистопний ямб з парною римою, що вважався відповідником античного гекзаметра).
Орієнтуючись на найвищий античний взірець, яким вважали Вергілія, Поуп вибудовує всю свою творчість. Він дебютував “Пасторалями”, адже Вергілій теж починав із “Буколік”. Юному поетові годиться вдосконалювати свою майстерність у спогляданні природи, у змалюванні її на тлі любовних і поетичних ігрищ.
Натомість дорослість передбачає здоровий глузд і розуміння практичної корисності. Цим вимогам відповідає дидактична поема Вергілія “Георгіки”. Відтак і Поуп написав “Віндзорський ліс” (“Windsor Forest”), де в дусі не стільки античного, скільки сучасного смаку захоплено описує добре відомі йому мальовничі куточки Віндзорського парку.
Переважання розгорнутих зорових образів спонукало до коригування жанрової специфіки: дидактична поема змінилася описовою, хоча це й суперечило класичним уподобанням Поупа. Опис як такий поет не вважав достатньою підставою для натхнення, він повинен був мати мету. Протягом кількох років поема залишалася незакінченою – автор дописав її лише тоді, коли осмислив опис мальовничої природи як аргумент на користь мирного завершення війни за іспанську спадщину, що тривала уже понад десять років.
“Віндзорський ліс” вийшов з друку на початку 1713 p., мирну угоду було укладено у березні, а відтак Поуп здобув прихильність міністрів партії торі і став другом найвпливовішого торійського публіциста Дж. Свіфта.
Ця особиста дружба мала великі літературні наслідки. У 1713 -1714 рр. виникнув, а в 1726- 1727 pp. відродився клуб Мартіна Писаки (Martin Scriblerus), що став колективною маскою Поупа, Дж. Свіфта, Дж. Гея і Дж. Арбетнота.
Четверо друзів-літераторів дотепно пародіювали вчений педантизм. Слід зазначити, що на момент створення клубу Мартіна Писаки П. уже мав досвід у жанрі пародії, видавши перший варіант поеми “Викрадення кучеря” у двох піснях (“The Rape of the Lock”, 1712). Через два роки побачив світ остаточний варіант поеми (у п’яти піснях). Це була своєрідна спроба продовжити сходження щаблями жанрової ієрархії услід за Вергілієм, котрий створив епос “Енеїда”. У якості сучасного епосу Поуп запропонував пародійно-комічну поему (mock epic) – історію викрадення кавалером-залицяльником кучеря великосвітської красуні.
Мільтонові та гомерові асоціації розгортаються на тлі бойовищ, хоча один із цих боїв духи-охоронці кучеря ведуть зі згубними для нього ножицями, а друга битва ведеться на зеленому сукні ломберного столу. Стиль епосу комічно гіперболізує події, незважаючи на очевидну мізерність того, що відбувається.
Наступною спробою Поупа створити епічний твір стала праця над перекладом поем Гомера. Після смерті у 1714 р. королеви Анни й усунення від влади партії торі друзі Поупа потрапили у немилість, а сам він, будучи католиком, особливо гостро відчув небезпеку репресій і творчо усамітнився, намагаючись стояти осторонь від суспільного життя. У цей період Поуп вперше підсумував власну літературну діяльність, видавши у 1717 р. зібрання своїх творів (“Works”), у якому вагоме місце посіли пасторалі та наслідування античних і англійських поетів, у тому числі переспів Дж. Чосера – поема “Храм Слави” (“The Temple of Fame”).
Крім того, до книги увійшли “священна еклога” “Месія” (“Messiah. A Sacred Eclogue in Imitation of Virgil’s Pollio”), яка за сприяння Дж. Аддісона у 1712 р. була опублікована в журналі “Глядач”; три послання до Терези Блаунт (згодом поет присвятив їх молодшій сестрі своєї адресатки Марті, котра назавжди зберегла дружнє ставлення до Поупа); а також героїда “Послання Елоїзи до Абеляра” (“Epistle of Eloisa to Abelard”).
Упродовж 1715-1720 pp. побачила світ шеститомна “Іліада” у римованому, здійсненому п’ятистопним ямбом перекладі Поупа. І хоча одразу ж спалахнула полеміка з приводу його точності, проте успіх видання був вельми гучним, а Поуп здобув матеріальну незалежність. У 1719 р. письменник зумів придбати маєток у Твікінгемі, де й оселився. У 1725 р. вийшло друком зібрання творів В. Шекспіра за редакцією Поупа; а наступного, 1726 p., був завершений і повністю опублікований переклад “Одіссеї” (Поуп здійснив цю працю спільно з Е. Фентоном і В. Брумом).
У середині 20-х pp. суспільна ситуація в Англії змінилася. Із заслання повернулися колишній державний секретар в уряді торі й один із чільних діячів партії віконт Болінгброк; у 1726 р. спробував повернутися з Дубліна у Лондон Дж. Свіфт, котрий привіз із собою рукопис “Мандрів Гуллівера” (Поуп допоміг авторові видати цю славетну книгу). З’явилася можливість для діяльності політичної опозиції, у якій взяв участь і Поуп.
Сучасний біограф М. Мек вважає цей аспект постаті письменника дуже важливим і навіть називає Поупа “сумлінням опозиції”.
Невдовзі відновив свою діяльність і клуб Мартіна Писаки; з-під пера його учасників з’явилися кілька класичних творів сатиричного жанру. У 1727 р. вийшла друком книга Мартіна Писаки, у якій Поуп вмістив і свій прозовий памфлет “Перібафос, або Мистецтво зниження” (“The Art of Sinking in Poetry”). Об’єктом висміювання у цьому творі постає сучасна поезія, яка замість мистецтва піднесеного повною мірою опанувала мистецтвом зниженого, брутального, непристойного. У цей період самого Поупа гостро критикували – переважно за відредаговане ним видання Шекспіра, яке хоча й було важливим кроком у дослідженні його спадщини (зокрема, Поуп першим оцінив текстологічне значення прижиттєвих in quarto драматурга), проте не обійшлося без помилок.
Ображений Поуп вирішив продовжити свою давню, розпочату під маскою Мартіна Писаки, полеміку з педантами, але тепер він вирішив шпетити своїх опонентів у поетичній формі. Поуп здійснив ще одну спробу створити сучасний епос – сатиричний: “Дунсіада” або, якщо перекласти слово “dunce” українською мовою, – “Дурніада” (“The Dunciad”). Перше видання у трьох книгах з’явилося у 1728 p., a через рік побачила світ доповнена версія твору.
У 1742 р. Поуп наново відредагував поему, доповнивши її четвертою книгою – “Нова Дунсіада” (“The New Dunciad”).
Якщо у цій поемі Поуп демонструє свій хист у царині “зниженого” мистецтва, зображаючи сучасну літературу за допомогою саме тих прийомів, які їй найбільше личать, то в інших творах цього періоду поет намагається працювати у жанрі високої моральної сатири, наслідуючи Горація. Після “Дунсіади”, яка образила і розгнівала багатьох, письменник став мішенню для численних клинів. Недоброзичливці знущалися над фізичними вадами Поупа, паплюжили його репутацію. Отож письменник вирішив відповісти всім опонентам одразу, розказавши про те, як він уявляє собі людину, а щоб його вислухали без упередження, Поуп не вказав свого імені ані під фрагментами нової поеми, які спочатку були видані окремими випусками, ані на титульному аркуші повного видання “Проби про людину” (“Essay on Man”, 1732-1734; окр. вид.
1734).
Усі чотири листи (епістоли) поеми починаються однаково: “Про природу і становище людини…” Натомість друга частина у кожному випадку своя: “…стосовно Всесвіту”, “…стосовно самої себе”, “…стосовно суспільства”, “…стосовно щастя”. Мовою влучних поетичних афоризмів Поуп виклав засади моральної філософії, починаючи від античних часів. Поет аналізує етичні принципи з погляду сучасної думки.
Проте з властивою йому обережністю Поуп не хотів прямо виявляти свого зв’язку з локківським сенсуалізмом або з природною релігією, хоча їхнім духом наснажені і “Проба про людину”, і “Загальна молитва” (“Universal Prayer”).
“Пробою про людину” Поуп досягнув своєї мети: багато його непримиренних ворогів схвально відгукнулися про цю анонімно опубліковану поему, але невдовзі спалахнула полеміка – автора звинувачували у несамостійності, простому умінні римувати чужі думки. Але найнебезпечнішим було звинувачення у відступництві від чистоти віри.
У цей час Поуп завершив цикл “Моральних проб”, що складався з п’яти послань до друзів (“Moral Essays”, 1731-1735). У кожного послання – своя тема, переважно морального розмірковування: про характер чоловіків, жінок, знання, використання багатства і, нарешті, про медалі (давно почате послання до вже покійного на той час Дж. Аддісона).
У тому самому 1735 р. Поуп закінчив ще одне давнє послання – до доктора Арбетнота (“Epistle to Dr. Arbuthnot, a Prologue to the Satires”). Для П., котрий сповідував і практикував у житті культ дружнього спілкування, послання було одним із головних жанрів, проте часто воно ставало нагодою для чергового сатиричного висловлювання.
Свої переклади горацієвих сатир Поуп також присвячував друзям.
Якщо послання до Арбетнота мало підзаголовок “прологу до сатир”, то “епілогом” Поуп вважав дві сатири у діалогічній формі, озаглавлені роком їх написання – “1738”. Це останнє – різко політичне висловлювання П., яке він спрямував безпосередньо до першого міністра Англії Р. Волпола. Після цього поет, будучи вже важко хворим, зосередив свої зусилля на завершенні своєї літературної сатири – “Дунсіади “.
Упродовж XVIII ст. Поуп залишався для всієї Європи одним із найславетніших і впливових поетів. Проте слава Поупа-поета-класициста зблякла з приходом романтиків, але серед них у нього виявився такий впливовий прибічник і спадкоємець, як Дж. Н. Г. Байрон, котрий цінував його чи не вище за Шекспіра.
У межах своєї літературної епохи Поуп втілив образ поета-майстра, котрий досягнув найвищої досконалості, і поета-філософа, котрий оспівав ідеал духовної єдності природи як Великого Ланцюга Буття.
І. Шайтанов
(2 votes, average: 3.00 out of 5)