На вокзалах, як правило, сади не ростуть. А на цьому – був. Тільки горобці могли вільно перелітати через огорожу й сідати на гілки з червоними яблучками.
Та ще хіба що поети на крилах фантазії.
Грицькові уявлялося, що однієї теплої ночі він вилізе з останньої електрички і, йдучи до вокзалу, побачить відчинені двері, увійде в сад, ляже в сплутану траву, притулиться до матінки-землі й спитає, у кого ж він вдався такий нещасний та волоцюга.
Міліція всієї залізниці знала Грицька й не чіпала, бо не мав чоловік ні хати, ні жінки, лише гармошку
Не може він зі своєю хворобою в чотирьох стінах. А мандрівників у світі й без хвороби вистачає, от, наприклад, Григорій Сковорода. Не кожному тісно між стінами, не кожному…
Грицько шаснув до електрички, в перший вагон, дренькнув гармошкою. Люди бачили мізерного чоловічка в зеленому капелюсі й широких штанях. Грицько, дарма що волочився, дбав, щоб завжди все було чисто.
Заграв “На сопках Маньчжурії”, потім “Прощання слов’янки”, і цього було досить, щоб у наставлений капелюх посилалися
Грати його навчив тато, як повернувся з війни додому без ноги. Грицько вже тоді мав чорну хворобу від переляку. Німець жартома вистрілив йому над вухом, хотів злякати. Після війни стали ходити з батьком по базарах. Тато грав на гармошці, а хлопець збирав гроші в пілотку.
Мама не знесла такої ганьби й померла, а старий замерз п’яний, повертаючись із міста.
Гриць пробував описати цю жалісливу історію на папері, але не дав йому Бог таланту, як Сковороді. Тільки коли грав, перед очима ставав його тато-каліка, що не мав щастя змалку й до останку.
Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою – його найулюбленішою їдою. Голови й шкірки забирав із собою – для котів чи собак.
Одного разу, весело тупцяючи по перону, зустрів Стьопу. дав йому жменю дрібних монет, а той сказав, що Микольця дуже слабкий і просить Грицька зайти до нього. Пішли разом. Стьопі хотілося похмелитися.
Грицько тільки пошкріб потилицю. Що з чоловіком зробили? Золоті ж руки мав…
Вулицю незабаром мали зносити, тому ніхто не дбав про порядок. Микольця жив у малесенькій хатці, лагодив людям черевики.
Грицько зайшов до хати. На нього війнуло теплом – добре таки змерз, мабуть.
Микольця зрадів товаришеві. Хоч і слабий був (серце прихопило), але в хаті чисто, натоплено. Глянув на Грицькові черевики, сказав, що давно вже їх треба лагодити. Грицько сказав, що Миколі слід до лікарні, а той відмахнувся – краще хай заграє, ото й буде його лікування.
Грицько заграв, а Микольця схлипнув і сказав, що добре йому з ним, хай залишається – віддасть хату й собаку. Грицько ж весело сказав, що його візьмуть до будинку престарілих, от тільки поки ще не вийшли. Або ожениться.
Микольця сказав, що немає кращого, як своя хата. І попросив, щоб не кидав собаку Боска, бо заберуть його на буцегарню.
Грицько, відчуваючи напад хвороби, хотів піти, але Микола сказав, щоб лишався, він йому допоможе. І попросив почитати “Кобзаря” – “Перебендю”.
Вночі був вітер із дощем. Грицько довго не спав, слухаючи, як дихають Микольця і Боско.
Стіни аж двигтіли. Грицько подумав, чи не завалить їх. Але старі хати стоять міцно. Тоді Грицько подумав про сад. Мабуть, вітер усі яблука позриває.
От тільки 6 гілля не поламав. Та за муром не так дме.
Критика, коментарі до твору, пояснення (стисло):
Гола, неприкрита й неприкрашена правда життя. Як часто ми відвертаємося від жебраків, інвалідів, безпритульних, зневажаємо їх. Можливо, хтось і заслуговує такого ставлення.
А якщо це жертви непереможних обставин? Нещасний Грицько, невезучий, та є у нього свої поняття про гордість і честь, товариську взаємодопомогу, тяга до книги й філософських роздумів про життя. Такий же й Микольцо. Зворушливе їхнє ставлення один до одного, до собаки, до духовних цінностей.
Письменниця закликає завжди пам’ятати, що ми – люди, берегти й шанувати в людині її внутрішній гуманний потенціал.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)