Близ луны прекрасной тускнеют звезды,
Покрывалом лик лучезарный кроют,
Чтоб она одна на всей земле светила
Полною славой
Тепле море пестить невеликий острів, який ніжиться під полудневим сонцем. Спека, розплавлене повітря… Лиш іноді вітер пролетить, і легкий порив здмухне з тремтячих листків дерев солодку дрімоту. У яблуневому гаю, поряд із чистим джерелом, краса прозорих хвиль прохолоди якого може зрівнятись лише із мелодійним їх журкотом, чути високі, бескінечно ніжні перебори ліри.
Під супровід цієї вірної Орфеєвої
Але її можна знайти й відкрити в собі – те велике святе джерело, троянду, нектар якої є кров’ю кохання.
Саме пошук і відкриття жіночності – вічного джерела, звідки
Недарма один із видатних еллінських діячів, послухавши на бенкеті вірш великої поетесси, кілька разів повторив його, доки не запам’ятав, і сказав, що вважав би своє життя марно прожитим, якщо б не взнав цього вірша.
Ніжна пісенна лірика Сапфо м’яким еолійським наріччям розповідає нам про кохання, яке є осереддям життя та смерті, туги й радості, печалі й веселощів, мук і щастя. Всі вони переплелися в рядках, написаних Цією Жінкою, і внесли у вічність полум’я пристрастей, глибинну мудрість, еллінську красу та п’янкий аромат нектарів тих квітів і трав, “якими тішаться серця Богів блаженних”. Насолодитися ними можемо й ми, поринаючи думками в рядки великої Сапфо.