Вірша А. Пушкіна й А. Ахматовій однаково названі й звернені до одного адресата: скульптурі Єкатерининського парку в Царському Селі “Молочарка з розбитим глечиком” роботи П. Соколова 1816 року. Статуя-Фонтан простий: дівчина тримає розбитий глечик; вода, що виливається, перетворюється у фонтан. Що змусило Пушкіна згадати цю скульптуру в Болдіно в 1830 році? 1830 рік – ” болдін-ская осінь” – рік великого перелому у Творчості російського генія
Поет підбиває підсумок зробленого, щоб сміло рушити по новій, незвіданій дорозі. Його цікавлять
Можливо, от у такий емоційний момент і народився вірш “Царскосельская статуя”, написане в антилогічному жанрі (у дусі давньогрецької поезії).
Вірш лаконічне, але ємне по думці. Кожний рядок – ланка сюжету: діва розбила урну, вода випливає, діва засмучується, але вода, що випливає, не висихає, вона перетворюється у вічний струмінь (фонтан). Зштовхнулися твердість (стрімчак) і крихкість (урна).
Діва, “дозвільний
Вони бувають у кожного, переслідують людини. Що ж, розставання з минулим – Драма?! Для Пушкіна з його світлим, життєлюбним світовідчуванням це не драма
Поет знаходить вихід з життєвого дуалізму (протистояння). Може здатися нелогічним вигук у третьому рядку: “Чудо!” Але в ньому-те всього Пушкіна
Для нього чудом є перетворення води, що випливає з урни, в “вічний струмінь”. Чудо примирення “подвійності” відбулося. “Вічний струмінь” і “вічно сумна” діва злилися воєдино, цей стан людини й природи гармонійно й безсмертний – дуалізм дії зник
Цим коротким віршем А. С. Пушкін затверджує незруйновність, неодолимость людських почуттів, прихильностей, подій. Інший поет, Ганна Ахматова, бродить по тимі ж алеям Царського Села, по яких колись ходив Пушкін, читає книги, які він читав, зупиняється перед тією же скульптурою. Ім’я Пушкіна в сім’ї Ахматової священно. Він для неї – небо, бездонний мир. Вона напружено розгадує таємницю величі генія російської поезії, звіряє по ньому й життя свою, і свій стих
“Царскосельская статуя” А. Ахматовій написана в 1916 р. і присвячена Миколі Володимировичу Недоброво, другові сім’ї, чий родовід сходив до Пушкіна. Вірш починається з опису осіни. Картина кленових листів, що злітають, закривавлених кущів горобини проникливо сумна.
Осінь – убування життя (ще одна весна пройшло). Це боляче ранить Ахматову
У цю картину зів’янення не вписується “сліпуче” струнка статуя дівчини, її краса не мерзне, вона непідвласна часу. Як і у вірші Пушкіна, тут теж дуалізм: зів’янення й краса. Ми довідаємося пушкінську традицію.
Але мудрий Пушкін розриває подвійність, знаходить чудо несподіваного примирення, і сумна втрата звертається в захват подиву, що вода, “виливаючи з урни розбитої”, перетворюється у вічний фонтан. Ахматова ж відчуває страх перед мужнім протистоянням “ошатно оголеної” дівчини й осіни із променем ” світла, щобідніє,”.
Цей страх виражений прямо (“я почувала страх”) і посилений оксюмороном (“весело сумувати”). Символично кільце в абревіатурі присвяти – НВН. А. Ахматова виявляється в полоні власних переживань, не може простити захвату “хвали закоханої” свого кумира, що свідчить і про її трагічне світосприймання. Така Ганна Ахматова.
Так порівняння двох з однаковою назвою віршів, близьких по тематиці, допомогло нам зрозуміти, у якій залежності перебуває поетичний мир добутку від світосприймання поетів. У Пушкіна ми бачимо мир надії, гармонії, що переміняється “неясним страхом” Ахматової
Віра Пушкіна в нетлінність почуття похитнута сумнівом Ахматової
(1 votes, average: 5.00 out of 5)