Політичні письменники Іспанії в ХІХ столітті

Говорячи o літераторах, що грали ту або іншу політичну роль в Іспанії, ми, насамперед повинні згадати o Ксавье де Бургос (1778-1848), – журналісті, що створив в 1820 році знамениті Miscellanea, і авторі ще більш знаменитої петиції Фердинанду VII, що збудила одностайне схвалення всіх націй. Невтомний трудівник з більшими задатками ініціативи, розумний, енергійний, умілий адміністратор Ксавье де-бургос, при інших обставинах, міг би зробити величезні послуги своїй батьківщині, але, як літератор, він ніколи не піднімався над рівнем посередності

Залишаючись

затятим захисником класичних форм, він з обуренням ставився до розвитку романтизму й всіх сил намагався протидіяти йому, однак його переклад Горация й кілька сухих, безжиттєвих трагедій, складених їм у смаку Моратина, не могли повернути пануючої думки. У ліричній поезії Бургос теж не створив нічого видатного, так що, по ступені й силі натхнення, його можна зрівняти з нашими співаками першої імперії – і Фонтаном і Делиллем. Нарешті, його Історія малолітства Ізабелли II свідчить лише o кропіткої посидючості праці, це просто сучасний літопис, складений безпосереднім учасником поточних подій.

Крім довгого й нудного

викладу нічим не зв’язаних між собою фактів, вона буяє ще нескінченними доводами на користь помірної партії, ображене самолюбство всюди заміняє тут безпристрасність філософа. Словом, це не що інше, як кілька полемічних журнальних статей, причеплених одна до іншої й виданих за історичне оповідання, a разом з тим і ясний доказ, як шкідливо впливають доведені до крайності партійні страсті навіть на самі освічені розуми

Поруч із Бургосом треба поставити його товариша й суперника на політичній арені 1834 року – дона Франциско Мартинеса де-ля Роза (1789-1862), автора Estatuto Real. У ньому ми знову зустрічаємо те-жі багаті задатки талановитої натури, але зіпсованої винятковим поклонінням формі на шкоду змісту, завзятим самообмеженням вузькими рамками класицизму, які настільки сковують думка, що вона вже втрачає власної ініціативи й, за відсутністю ясно наміченої мети, боїться всякого відхилення від умовних правил. Такий був Мартинес де-ля Роза в політику, таким же він є й у літературі. Добутки його численні, ретельно вироблені й оброблені, у них багато розуму, грунтовних знань, але за, те ні, ні іскри одушевления, немає тієї сили думки й почуття, що захоплює й хвилює розуми

Трагедія Эдип, не нова, що показує й самий її заголовок, вдало скроєна Драма Повстання у Венеції й, спрямована проти зловживання світськими задоволеннями, дуже дотепна комедія Дочка будинку, мати по балах, от ті деякі зі сценічних добутків цього автора, які ще варто прочитатися

Розумові коливання, відсутність твердих принципів, сильна похилість до французького доктринерства, незважаючи на всю його незастосовність до вдач і самого темпераменту іспанських націй, – все це постійно проявляється в інших прозаїчних творах Мартинеса де-ля Роза. На чому б ви не зупинили увагу, на романі його Ізабелла де Солис, на міркуваннях o моральності під заголовком Книга для Дітей, на історичній монографії Фернанд Перес дэль Пулиар, – вам, напевно, здасться непоясненим, на якій підставі автор всієї цієї заурядности, позбавленої не тільки глибини думки, але іноді й простої розсудливості, міг грати таку важливу, майже головну роль у своїй батьківщині, бути заправилой і вождем політичної партії? Ви мимоволі запитаєте себе, чому сучасники бачили в ньому чи ледве не генія, здатного дати напрямок цілих націй?

От як пагубна, буває захоплення формою! Цілий народ може впасти в жалюгідну оману, якщо він оцінює своїх діячів по зовнішніх витончених прийомах їхніх ораторських мовлень. Приємно, звичайно, піддатися чарівності мелодійної дикції, або блискучого підбора слів, це хвилює, сп’яняє наші почуття, але, як усяке сп’яніння, позбавляє здатності правильно міркувати

Большею частиною своїх успіхів Мартинес де-ля Роза зобов’язана тому враженню, яке він робив з висоти трибуни: шляхетна постава, приваблива смаглява особа, жвава гарячим південним колоритом, проникливий і в той же час лагідний погляд, якась особлива оригінальність у рисах і у всім вираженні, нарешті, найвищою мірою симпатичний тембр звучного голосу й велична плавність викладу думок, навіть мрячних і порожніх, усього цього було занадто досить, щоб захопити за собою слухачів і бути керівником тієї партії, до якої він належав. Багато допомагали йому також уроджена добірність і витончена грація вобращении.

Доконану протилежність представляє один з давніх суперників Мартинеса, що перейшов потім у його партію, але не припинив з ним боротьби за перевагу, дон Антони Алькала Гальяно (1789-1865). Зовнішність цієї чудової людини настільки була неприваблива, що йому постійно доводилося напружувати всі сили свого таланта, щоб перемогти ту інстинктивну відразу, яке вселяла його маленька, незграбна фігура, непоказна до неподобства. І дійсно, невід’ємним доcвоинством своїх сильних, глибоко продуманих мовлень він усе таки встиг прославити cвое ім’я й зайняти навіть вищий міністерський пост на ряді зі своїм кращим другом, герцогом де Ривас. Хто не знав його й не чув особисто, той не може навіть скласти собі поняття, яка потужна сила полягає іноді в ораторському красномовстві.

Крім очей, повних розуму й життя, зовнішньо ні в чому іншому не проявлялися видатні якості Гальяно, ні в ході його, ні в поставі, ні в манері тримати себе не було й тіні величі, але як тільки він починав говорити, як усе змовкало й віддавалося чарівності. Обдарований величезною пам’яттю, він вільно черпав у ній рясні і яскраві факти, що підходять до даної Теми, сам гаряче захоплюючись предметом свого мовлення, повідомляв це захоплення й слухачам, і опонентам, переможені, немов зачаровані, вони вже не заперечували, або заперечували тільки за тим, щоб продовжити самі дебати, тобто насолода цим потоком блискучих слів і ідей, що виливалися з його воістину золотих вуст. От що говорить o ньому Эдгар Кинэ: “Неможливо уявити собі, на що здатно іспанську мову, коли їм володіє такий талант, як Гальяно. Це якась чудесна суміш італійської мелодійності з яскравими фарбами арабської мови, з виразністю й силою саксонського, із грацією провансальського, a треба всім цим та плавна величавість, що винятково властиво тільки іспанського мовлення” {Edgar Quinet, Vacanees en Espagne, p. 59. Paris, Chamerot.

1846.}.

Гальяно ніколи не був багатий, a під час еміграції він опинився в такому тяжкому стані, якого не випробовував жоден з його товаришів по несчастию. Вернувшись в Іспанію в 1833 році, уже змучений морально, він без боротьби пожертвував багатьма колишніми переконаннями, щоб тільки витягти свою частку вигоди з обставин, що змінилися. Це, звичайно, поліпшило його матеріальна засоби, але за те створило йому вкрай фальшиве положення на увесь час регентства Христини, особливо сильне обурення, збудив він у партії патріотів, що було розраховувала спочатку на його непохитна стійкість

Крім своїх блискучих ораторських мовлень, Гальяно залишив небагато: кілька уривчастих критико-літературних заміток, короткий історичний огляд Іспанії із часів Карла IV до повноліття королеви Ізабелли й переклад з англійського історії Іспанії Дэнгэма. Правда, ця вбога спадщина значно збільшилася б, якщо зібрати в одне ціле безліч розрізнених журнальних статей, написаних їм частково в періоди 1810-1813 і 1820-1823, частково в Англії за час еміграції, і нарешті знову на батьківщині від 1834 по 1840 рік. Статті ці містилися в різних периоддческих виданнях: Mensagero de las Cortes, el Observador, La Revista, el Correo Nacional, el Piloto, потім, пізніше – і в Heraldo, La Revista de Madrid, La Revista Europea; але, відірвана від свого часу, вона вже втратили всяке літературне значення разом з тією їдкою гостротою, у якій полягала головна умова їхнього успіху. Така доля всіх добутків, занадто перейнятих преходящею злобою дня, духом партії, занадто пристосованих до виняткових інтересів