Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Початкову освіту майбутній поет здобув у польській школі села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській десятирічці, а 1948 року вступив до Львівського університету.
Студентом він очолював літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 року Д. Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Франка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій “Любов
З 1954 р. Д. Павличко – член Спілки письменників СРСР. У 1957-1959 рр. завідував відділом поезії журналу “Жовтень”. Тоді ж вийшли друком поетичні збірки “Моя земля” (1955) і “Чорна нитка” (1958).
Збірка “Правда кличе” (1958) була визнана “ідеологічно ворожою”, а весь її тираж був повністю знищений.
1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів “Сон” (1965) і “Захар Беркут” (1970). З 1966 по 1968 рр.
Д. Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала
Поезіям Д. Павличка властиві філософізм, глибина роздумів над сутністю людського буття, звернення до канонічних строф (сонет, терцина, рубаї) та творче використання фольклорних образів і мотивів. Д. Павличко – лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка 1977 р., автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, в 1990-1994 рр.- депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді.
У своїй останній збірці “Покаянні псалми” (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України.
Світова література знає немало інтимної поезії найчистішої проби. Пригадаймо сонети Петрарки, лірику Пушкіна, неповторне “Зів’яле листя” І. Франка, поезію Сосюри. Павличку вдалося сказати оригінальне слово про животворні емоції кохання.
Тема кохання, болісного, жагучого, драматично гострого – одна з характерних для поета. Захоплення жіночою красою, палкий жаль за втраченим коханням, вибагливість в інтимних стосунках – такі почуття проймають цикл поезій “Пахощі хвої”. Ця тема пізніше продовжена у книзі “Гранослов” і найглибше розроблена у збірці “Таємниця твого обличчя”. “Вічна” тема знаходить в особі Д. Павличка свого неповторного співця.
Вірш Павличка “Коли ми йшли удвох з тобою…” порушує важливі морально-етичні проблеми. Цей твір, полемічний за змістом, змушує нас замислитись над найпрекраснішим із людських почуттів, яким треба дорожити.
Поезія Павличка не повторює вже відомого. У традиційну тему кохання поет вносить нові відтінки. Вони зумовлені психологічною драмою, яку пережив ліричний герой у тій життєвій ситуації, де найдорожча для нього людина так неймовірно байдуже, наче бур’ян, топтала повнозерні хлібні колоски, схилені до землі.
Закоханий юнак не зважився в ту мить сказати дівчині, як йому гірко і боляче бачити стоптане золоте колосся. Боляче, що вона не замислювалася над тим, скільки праці у тих колосках, не помічала і не чула німотного крику знівечених нею колосків пшениці, як не чула й того, що так німо кричали його найніжніші почуття, стоптані разом із колоссям.
Поезія “Два кольори” – твір також емоційно-роздумливої інтимної лірики. Чимало років спливло відтоді, як двома кольорами, червоними і чорними нитками вишила мати сорочку для сина, який “малим збирався навесні піти у світ незнаними шляхами”. Немало тих шляхів пройдено від юної весни, в яку проводжала мати, до днів передосінніх…
Пронесені крізь роки і відстані, як заповіт, як материнська пісня любові й зажури, два кольори вийшли зі згорточка старого полотна і стали глибоко поетичним образом. Вони – ніби символи самого життя, що водило поета по світах і кликало додому, переплітаючи сумні і радісні дороги, як узори на материнім гаптуванні.
Два кольори – дві тривоги, дві нитки душі, що з’єднують в одному візерунку пам’ять про батьків і турботу про дітей, про сучасне і майбутнє. Вони, як живі джерела, що передають від покоління до покоління скарби і багатство пам’яті свого роду, бо саме вони духовно єднають людину з рідною землею.
“Вічна тема” Д. Павличка спонукає читачів до роздумів, підносить у помислах і ділах, робить благороднішими. Вірш поета “Моя любове, ти – як Бог?” – яскравий приклад цього. Любов осяває душу людини.
Любов не можна побачити й почути так само, як Бога, її дано лише відчувати.
Дмитро Павличко виспівав свою “вічну” тему ніби одним подихом, вклавши в неї радість, тиху печаль і тугу осяяного й збентеженого великим коханням серця.
Два кольори мої, два кольори, Оба на полотні, в душі моїй оба, Два кольори мої, два кольори: Червоне – то любов, а чорне – то журба. Д. Павличко
“Червоне та чорне”. Ці стендалівські тони споконвіку прокладають сповнену мрій та розчарувань стежину нашого буття. Минають роки, засмучені, сумні, овіяні подихом часу обличчя заступають на місця безтурботних, схвильованих дотиком щастя дитячих лиць. Але шляхом турбот та радості, поразок та досягнень йдуть поруч із нами від миті народження до миті смерті два поводирі. Любов та журба.
Червоним кольором гарячого серця палають безмежна невичерпна любов матері та дитини, щире кохання наречених, чорним кольором тихо жевріють очі людей під впливом нещастя: болі, хвороби, смерті.
Червоне та чорне. Це поєднання кольорів ще з давніх-давен усвідомлювалось як вираження самої суті людського буття. Тому в усій Україні вишивані сорочки переважно мережать чорним та червоним кольором, кольором радості і смутку, існування та загибелі.
Гаптує дівчина й ридає – чи ж то життя? Червоним, чорним вишиває мені життя. (П. Тичина)
Щоб пізнати та зрозуміти поета, як радив колись Гете, треба піти в його країну. Туди, де зростає та міцніє майбутній митець, де формуються його погляди та принципи, що потім обгрунтують настроєність його поезії. Дмитро Павличко народився у підгірському селі Стопчатові:
Сяду я над бором коло хати, Пальці покладу на сопілчину Та й заграю про мої Карпати, ніби серцем трохи супочину…
Західноукраїнські землі щиро наповнені багатовіковими традиціями, що передавалися з покоління в покоління. Тому у вірші “Два кольори” життєвий шлях поета змальовано з використанням суто фольклорних асоціацій, що сприяє простому природному сприйманню. Його рядки, ще й покладені на гнучку, співучу, щиру українську музику О. Білашем, так глибоко хвилюють:
Як я малим збирався навесні Піти у світ незнаними шляхами, Сорочку мати вишила мені Червоними та чорними нитками. Мені пісня-вірш “Два кольори” чимось нагадує відому пісню А. Малишка “Рушничок”. За змістом вона теж глибоко філософська, в ній теж підкреслюється вся привабливість земних доріг, радості та смутку життя, тобто всього, що становить його велику доцільність, вищий сенс людського існування:
І на тім рушникові оживе все знайоме до болю: І дитинство, й розлука, і вірна любов. Сам Малишко начебто зв’язав червоний колір любові та чорний колір журби зі своїм “Рушничком”: “Отак воно у пісні зацвіло, як склалося. В осінні темні ночі той рушничок попавсь мені на очі, в червоно-чорнім кольорі двійнім землі й пожару, туги й перемоги”.
В обох поезіях розкривається ідея того, що саме матір благословляє сина на нелегкий життєвий шлях:
Сорочку мати вишила мені Червоними і чорними нитками… переплелись, як мамине життя Мої сумні і радісні дороги. Своїй матері, неписьменній селянці, яка мала поетичну обдарованість та прекрасно декламувала вірші “Кобзаря” напам’ять, Павличко присвятив чудові рядки:
Мій біль минався хутко, Нині знову шовкову ніжну ласку Твоїх великих рук згадав я, нене… Червоно-чорний “незнаний шлях”.
Що зустрів на ньому Дмитро Пав-личко? Справді говорять, що біографія поета – у його віршах. Син простого лісоруба, зрощений шумом зелених смерек та дзюрчанням гірських потоків, тому і життя його – це боротьба за щастя, за справжнє велике кохання, за правду:
Живу, як той гірський потік, На спокій – ні хвилини… Дмитро Павличко натхненно змальовує образ коханої, образ жінки-матері, образ ниви, зерна, хліба в своїх збірках “Сонети подільської осені” та “Таємниця твого обличчя”. Уназві збірки “Таємниця твого обличчя”, яка нагадує мені за глибиною інтимних почуттів збірку “Зів’яле листя” І. Франка, сконцентровано зміст вірша, що виступає символом ставлення поета до жіноцтва:
Найдовша з усіх доріг – Дорога твого приходу, Найбільша з усіх таємниць – Таємниця твого обличчя. Кохання ліричного героя Павличкової поезії чисте і щире, а разом з тим – суто земне:
Ти повинна приходити двічі: Сперше – з неба, а потім з землі. Але почуття любові поета тісно переплетено зі ставленням людини до хліба, до ниви, тобто до твердинь нашого існування. Згадаймо вірш із “Пахощів хвої” “Коли ми йшли удвох з тобою”:
(1 votes, average: 5.00 out of 5)