Улюбленою піснею стає “Я скучив, мила, за тобою..”. З її рядків ми відчуваємо, наскільки Д. Павличко заглиблюється у вічну тему любові, що так часто народжує в людині тугу за рідним краєм, спогаду про кохану людину, адже любов несе не тільки радість, але й мучення, і страждання, буває хвороблива й нерозділена. І чим більше сильна вона, тим глибше страждання душі. Невгасима іскра любові іноді падає на дно тьми, тільки-но жевріючи, але її світло ніколи не померкне.
Вона, піднята на крилах сильних почуттів, летить угору.
Віра й Надія перемагають
Там птаха, дерева й звірі Закохані в тебе навік”.
Витончено й лірично звучать слова з художнього полотна поета, де епітети “невгасима” і “воскресла” співзвучно зливаються з порівнянням, у якому автор чистоту любові порівнює з небесною блакиттю: “И відновлюється в мені Невгасимої й воскреслої Моєї любові чистота, Як і блакить небесна”. У пориві любові поет начебто воєдино зливається із земною красою природи, тонко відчуває гаму квітів і життя всього, що його оточує:
“Радуйся, дівчина, разом із мною Сонцем і ясною блакиттю, пещенням вітерцю, листям на кленах, Білою стежкою в травах зелених”.
Читаючи наступні рядки з вірша “Радуйся, дівчина…”, ми переповняємося тими хвилями радості й сумуй, ніжності й болю, які зливаються воєдино, породжують високі почуття любові. Любовна лірика Павличко асоціюється з гірським потоком, у шумі якого відбиваються різні звуки, переливаються різні тони, насправді якими є чисті людські почуття: ніжні, світлі, високі, завдяки яким сум і життєві турботи стають легенями, непомітними. Скільки вилито щирі почуття з душі поета, які теплі й ніжні слова звучать у його поезії – сповіді, що ллється з його серця весняним чистим потоком, що зростає усе більше й більше, знаходячи своє місце в серце кожного з нас