Хто голодував, той ніколи не викине в сміття шматок хліба. Хто пройшов пекло війни, не буде співати гімнів кривавому богу Аресу. Кому затикали рота, відбираючи останній скарб, рідну мову, ніколи не забуде цього, він, як дзвонар у набат під час пожежі, буде скликати людей до захисту рідного слова.
Таким дзвонарем є Дмитро Павличко.
Син лісоруба, бідний селянський хлопець, що народився на картопляному полі і не мав надії ні на що важкої праці, нужди та знущань, Дмитро Павличко зустрів вересень 1939 року як визволення. Тому що тепер він міг здобути
О рідне слово, хто без тебе я?
Німий жебрак, старцюючий бродяга,
Мертвяк, оброслий плиттям саркофага,
Прах, купа жалюгідного рам’я.
Скарб, що предки захистили у вогні і пронесли через віки поневірянь – ось що таке для поета рідна мова. Павличко відчуває її силу, знає, що вона повинна жити на людських вустах:
Так не засни в запиленому томі,
В неткнутій
Дзвени в моїм і правнуковім домі!
Любов до України, українського слова в Павличка не показна, не офіційно-святкова, а справжня, вистраждана. Це для нього той самий хліб життя, від якого його відривали в дитинстві. Тому він не міг спокійно бачити, як легко люди зрікаються своєї суті:
Ти зрікся мови рідної. Віки
Ти йтимеш темний, як сльота осіння.
Від погляду твого серця й зірки
Обернуться в сліпе каміння.
Хто з корисливих почуттів пристав до сильнішого, зрікшись свого, не матиме ні щастя, ні поваги:
Чужинця шани ждатимеш дарма –
В твій слід він кине сміх-погорду!
Багато поетів оспівувало природну красу України. Та ніхто, як Павличко, не сказав, що осліпнути й не бачити золотих ланів, сріблястих тополь, вишневих садків краще, ніж оглухнути і не чути українського слова:
А глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемошу, співи солов’я.
Дивитися на радощі, обнови, –
Та материнської не чути мови –
Ото була б загибель – смерть моя.
Дмитро Павличко не сприймається однозначно. Багато рис у його творчості зараз не сприймає нове покоління. Він писав про партію і Радянський Союз, про Сталіна.
Але яскрава особистість поета переважує історичні хиби, а палка, невтомна любов до України робить його співробітником вічних “прорабів духу”.