До Олександровського, яв – і до Саратова, ва Михайлом Дем’яновичем потяглися дрібні службовці ;і Гинуславської удільної контори. Приїхав працювати і Степан Ращенко, якого письменниця пам’ятала в Хохітві ще хлопчиком, тоді вона подарувала йому цілий пакунок книг. При першій зустрічі І’аіцепкові впало в око, як сильно змінилася письменниця за останні десять – дванадцять років, перетворившись із моложавої жінки в малорухливу, неповоротку старуху.
“Велика любителька природи, моя хазяйка багато часу приділяла догляду за садом
Коли вона працювала в своїй кімнаті, до неї ніхто не мав права входити, крім Пінча, великого породистого собаки, якого Марія Олександрівна привезла із Саратова. Жила вона дуже замкнуто і ніде не бувала – навіть у церкві. Коли у великі свята приходив відставний генерал Шалашин, вона залишала його з Михайлом Дем’яновичем, а сама, зачинившись у себе в кімнаті, сердито
“Па водохрегца, у день водосвяття на “Іордані”, Марія Олександрівна надівала свою плюшеву на міху ротонду, сідала в сани, брала з собою фотоапарат, і кучер віз її до річки, де відбувалося водосвяття. За вказівкою Марії Олександрівни я встановлювала на горбку триноги, і вона фотографувала священиків і натовп, який зібрався на березі з іконами і корогвами, а потім одразу поверталася додому. Нащо вона це робила, не знаю”.
Увійшовши в довіру до “старої пані”, Нюра багато разів допомагала їй зв’язуватися з “вовчками”. Так звали в Ставрополі адміністративно засланих соціал-демократів, які повинні були переходити з села в село з ночівлею в арештних будинках, ніде не затримуючись більше, як на три-чотири дні. Знаючи від чоловіка про прибуття “вовчка”, Марія Олександрівна заздалегідь готувала йому ванну, переміну білизни, частувала обідом і довго розмовляла з ним один на один у себе в кімнаті.
Такі відвідини влаштонувалися систематично, і кожного разу приходили інші люди.
“Марію Олександрівну,- читаємо ми у тих же записках,- до глибини душі обурювала будь-яка несправедливість. У нас у селі особливо важко жилося переселенцям, зайшлим людям, яких звали іногородніми. їм не виділяли грунту, і вони займались різними ремеслами, пасли худобу або наймитували у багатіїв. І ці бідняки, віддаючи до школи дітей, повинні були платити за навчання, а тим часом діти старожилів училися безкоштовно. Одного разу я чула за обідом, як вона з обуренням говорила Михайлові Дем’яновичу: “Що ж це таке? Чому діти бідняків, пастухів повинні платити за навчання?
Коли ж настане справедливість? Чи її вже ніколи не буде?”
В Олександровському здоров’я Марії Олександрівни зовсім підупало. До давніх хвороб додалася ще очна хвороба, яка примусила її деякий час диктувати свої листи чоловікові. Згодом вона писала і правила СЕОЇ рукописи лише олівцем.
Ламаний вугластий почерк свідчить про напруження: навіть олівець було важко втримати у скутих подагрою пальцях… Та, незважаючи на це, вона ще досить бадьора, працює на повну силу і плодотворніше, НІЖ у минулі роки.
Уляглися родинні знегоди. Зонні все виглядало благополучно. Богданові дозволили жити в Петербурзі, і він так само співробітничав у газетах. Заробітки його були такі гарні, що він навіть дозволяв собі подорожі за кордон. (Від революційної діяльності Б. О. Маркович відійшов; народництво пережило себе, а до марксизму він не піднявся, хоча свого часу і сперечався з Чврнишевським про Маркса). Борис жив зі своєю родиною в Порт Артурі і настійливо запрошував до себе в гості, спокушаючи далекосхідною екзотикою.
У Михайла Дем’яновичв встановилися гарні, ділові стосунки з лібералі, ним губернатором Пики-форакі, і. тому численні доноси попів і чорносотенців за “неприпустимі потурання” сектантам, влаштування бібліотек і читань для народу, душею яких була Марія Олександрівна, не відбивалися на його службі.
Тепер ніщо не заважало письменниці жити споїм внутрішнім життям. Мабуть, ніколи раніше її так не цікавили політичні події, як тепер, і ніколи вона так гостро не реагувала на все, що відбувалися в Росії. У період громадського піднесення – на рубежі двох століть і в перші роки нового століття – вона відчуває незвичайний приплив творчих сил. її бадьорить і надихає успіх у читачів, увага преси до неї, інтерес видавців до її творів. Ніколи раніше книги Марка Вовчка так часто не перевидавалися і не розходилися такими великими тиражами.
Своїм життям і активною діяльністю у роки підготовки першої російської революції стара письменниця неначе уособлює живий зв’язок епох – з’єднує минуле з сучасним, кращі традиції шестидесятників із соціалістичними прагненнями передових людей XX століття. Знаменний факт: саме в цей час уперше друкуються, швидко розпродуються і поширюються портрети Марка Вовчка, тоді як минуле покоління читачів не бачило її фотографій.
Проте в Олександровському і в усій Ставропольській губернії нікому, крім учителя Калініна і двох-трьох прихильників, і на думку не спадало, що сувора пані Лобач не просто “стара пані”, дружина “земського”, а знаменита письменниця, ім’я’якої відомо в Росії чи не кожній грамотній людині. Вона, як і раніше, вживає заходів для збереження інкогніто. Однак їй дедалі частіше доводиться іти на поступки – відповідати на ділові листи, вести переговори з видавництвами і мимоволі користуватися псевдонімом, який вона називала “кличкою” і хотіла назавжди забути.
У Києві виходить двотомник її українських творів; у Львові, про що вона дізнається зовсім випадково, вчетверте з’являється тритомна збірка її творів; у Києві, Москві і Петербурзі окремими брошурами та невеликими збірочками друкуються її оповідання та повісті. Саратовська збірка творів викликає численні відгуки в Росії і за кордоном. Марка Вовчка, як і раніше, перекладають у всіх слов’янських країнах; видають її і на Заході – у Франції, Данії, Німеччині.
Одночасно публікуються нові твори: роман “Отдьіх в деревне”, про який уже згадувалося; оповідання у листах “Похождения домашнего учителя” (у шостому томі саратовського видання); реалістична повість про нещасну долю українського хлопчика сироти “Воришка” (в журналі “Детское чтение”); сатиричний начерк “Праздничньїй сон” (у московському збірнику “На помощь учащимся женщинам”).
Улітку 1902 року Марко Вовчок особисто з’являється у редакцію “Киевской стариньї” з рукописом української гумористичної казки “Чортова пригода”, присвяченої Т. Г. Шевченкові. Заради цієї давно вже задуманої подорожі Михайло Дем’янович узяв двомісячну відпустку. І ось, у тому самому журналі, в якому ще зовсім недавно автори спогадів про О. В. Маркевича дезавуювали її як українську письменницю, друкується один із шедеврів української класичної прози.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)