ПІСЛЯ БАЛУ (Оповідання, 1911) Іван Васильович – головний герой, оповідач. Його оповідання переносить слухачів в обстановку російського провінційного міста 1840-х рр. У той час И. В. учився в університеті, ні в яких кружках не брав участь, а просто жив, “як властиво молодості”. Один раз трапилося йому бути “в останній день масниці на балі в губернського проводиря”.
Там виявилася і його кохана – Варенька Б. Особливо И. В. зупиняється на “безтілесності” своєї пристрасті до молодої гарної жінки, прагнучи створити в слухачів враження
Я був щасливий, блаженний, я був добрий, я був не я, а якась неземна істота, що не знає зла й здатне на одне добро”. Розчулення собою, Варенькой поступово переноситься И. В. на всіх присутніх: на добродушного хлібосольного проводиря і його дружину, даму з пухкими білими відкритими плечима (И. В. підкреслює її подібність із парадними портретами імператриці Єлизавети Петрівни), на батька Вареньки, полковника В. , і навіть на інженера Анісімова, що відбило в нього першу мазурку з Варенькой. “Я обіймав у той час увесь світ своєю любов’ю”.
Ця
Подальші події відбуваються з И. В. уже на наступний ранок, у перший день Великого поста Випадково він стає свідком варварської екзекуції – обряду покарання шпіцрутенами випадного татарина. Сцена екзекуції – криве дзеркало бального ритуалу. Сприйняття И. В. мимоволі фіксує ці перекручені відповідності. Мелодія мазурки накладається на верескливий акомпанемент барабана й флейти, ритм танцювальних па – на карбований змах солдатських рук і хльосткий посвист кийових ударів, танець Вареньки з батьком – на пекельний “танець” катованого під катуванням татарина й идущего з ним у парі “твердої, подрагивающей ходою” полковника Б. Замість “безтілесної” Вареньки – “строкате, мокре, червоне” “тіло людини”: “Братики, помилосердуйте”.
Це “братики”, ця явна аналогія з Голгофою недвозначним образом перегукуються з мотивом братньої, загальнолюдської любові, випробовуваної И. В. під час балу.
У його уяві дивовижно переплітаються, здавалося б, несхожі мири: духовний і плотський, християнський і язичеський, божественний і демонічний. Оліїстий бал, язически-фарисейська офіціозна культура породжують ідею вселюдської любові, а “сучасна Голгофа”, побачена на початку поста, навпаки, виявляє не лик страждаючі за людство Христа, а потворне криваве місиво истязуемой людської плоті. Сатана служить Богові, Бог – сатані, і все це поєднується загальним символом ритуализованной танцю Все це для Толстого “лжекультура”, ” культура-перевертень”, що заперечує сама ж себе.
На відміну від автора И. В. не в змозі прийняти істину, що відкрилася йому. “Очевидно, він щось знає таке, чого я не знаю”, – думав И. В. про полковника, спостерігаючи, як той легко й звично від балу переходить до екзекуції, від “духу” до “плоті”, не міняючи, по суті, свого поводження И. В. так і “не присвятили” у таємниці світських “пристойностей”, що виправдують подібне “оборотничество”.
Він залишився “по ту сторону” чиненого носіями офіційної моралі добра й зла. Не вникши в сучасні йому постулати “пристойного” поводження, І. В. у той же час не повірив і своїм природному, ще не зіпсованому суспільством моральному почуттю. Відмова від військової служби й одруження на Вареньке – це не стільки протест, скільки духовна капітуляція И. В. перед хаосом сучасної йому культури
(2 votes, average: 4.00 out of 5)