Від мене
Втік олівець.
Від мене
Втекла авторучка.
Лишилось
Писати кров’ю.
І. Драч
26 квітня 1986 року українська і, мабуть, вся слов’янська історія здобула новий стрижень відліку часу: до чорнобильської катастрофи та після неї. Аварія на 4-му блоці Чорнобильської атомної електростанції перетворилася на глобальну катастрофу. Катастрофа ця стала не тільки екологічною, а й моральною.
Ніколи український народ не забуде тих страшних днів, коли вмерла величезна територія нашої землі, фактично перетворилася на пустий
Першими на страшну подію української історії зреагували письменники. З’явилися гострі художньо-публіцистичні твори, як-от: документальна повість Юрія Щербака “Чорнобиль”, поема Бориса Олійника “Сім”, поема Івана Драча “Чорнобильська мадонна”, поема Світлани Йовенко “Вибух”, роман Володимира Яворівського “Марія з полином у кінці століття”.
Болем сповнені ці твори, страхом за людство, гнівом на бездумні дії чиновників. І гірке питання ставлять
Згадаємо також, що за дванадцять років до цього Іван Драч написав поему “Подих атомної”. Та не оспівав він самої атомної станції, скоріше віддав належне величі людини, яка змогла підкорити своїй владі атом, долає всесвітні закони. А яким жахом дихають рядки його “Поліської легенди”, де юна Прип’ять довірливо тулиться до юного лона свого нареченого Атома:
Птаство над нею і риба в її ворушкій глибині
Наполохано б’ються в одній старосвітській гамі.
Нещасливим виявилося поєднання Прип’яті з атомом, убивчим навіть, і наслідків цього атомного страхіття не позбутися, мабуть, і нашим онукам.
Нехай не оспівував поет бездумно величі Чорнобильської атомної, але його “Чорнобильська мадонна” стала своєрідною літературною покутою за раніше написаний “Подих атомної”. Чорнобиль став для поета не просто темою, а темою його життя, темою його совісті, його болю й страждання.
Роман Іваничук згадує події тих років: “… Тільки один Іван Драч, який не вивозив поквапливо своїх дітей з Києва, а залишив їх на Хрещатику і в тридцятикілометровій зоні, тільки Драч, справжній біль якого переміг традиційний український страх перед сильними світу і він з високої трибуни перший послав прокляття комуністичній системі, єдиний мав право підняти з радіоактивного пилу Чорнобильську мадонну”.
Від болю поетові не стає слів, він мучиться, видобуваючи їх із себе, бо ніякими словами не можна висловити цього вселенського жаху, цього всеохопного болю:
Я заздрю всім, у кого є слова.
Немає в мене слів. Розстріляні до слова.
Мовчання тяжко душу залива.
Ословленість – дурна і випадкова.
Єдиний звук, який лунає в ці дні у вухах кожної людини – це звук лічильника Гейгера, що ніби відраховує дні цілого покоління. І виникає нове поняття – “Мадонна Атомного віку”, страшне й незрозуміле для людського розуму. Де поділася прекрасна квітуча жінка зі здоровим немовлям на руках? Де вона?
Невже тепер її замінила замучена стражданням жінка із мертвим немовлям на руках?! Так, вона цілком відповідна цій апокаліптичній картині:
Більше року метляється
На балконах пропаща білизна,
Більше року сотається
Любов молода ненависна.
Ненависна, бо звідки
Ти іншої візьмеш любові,
Коли кров клекотить
І ненависть ходить по крові.
Мертва земля постає перед очима солдатів, що охороняють цю зону, та от тільки кожного ранку на піску залишаються чиїсь босі сліди, який не бере навіть вівчарка. І веде той слід до саркофага… Може, Мати своїм тілом хоче закрити джерело атомної енергії? Може, Мати таким чином хоче захистити своїх дітей?
А ось старенька бабця, уся закутана целофаном, пасе свою корову, теж-таки захищену плівкою:
– Чого це Ви, бабо, корову узули?
– А що радіація, Ви, мабуть, не чули?! –
В синових чоботах взута корова –
Нехай же пасеться і буде здорова…
Лунають безкінечні “запитання без відповіді”… Хто ж відповідатиме на них? Хто візьме на себе таку відповідальність?
Поет закликає кожного з нас замислитися про відповідальність за кожен свій вчинок. Так, відповідальний кожен із нас,’ адже хто знає, яка “дрібничка” може спричинити катастрофу? І справді апокаліптично звучать останні рядки поеми:
Сіль пізнання – це плід каяття…
Несе сива чорнобильська мати
Цю планету… Це хворе дитя!..
Апокаліпсис, кінець людського існування відкривається людині XX століття через атомну катастрофу, розщеплення самої суті буття, його глибинного сенсу. Адже чого можна чекати від хворого світу, який вбиває матір, дитину, дружин, чоловіків, вбиває тихо, непомітно, безкровно, а тому найстрашніше?
Схаменіться, люди, поки не пізно, поки ви не вбили весь світ, усіх своїх немовлят!
(1 votes, average: 5.00 out of 5)