Знову, як і 22 червня 1941 року, були відновлені границі. Бійці, які проходили повз коней прикордонних стовпів, повинні пройти перевірку. Невідомо, чи живий той ворожий авіатор, що скинув бомбу на цю ділянку.
А от бійці армії-рятівниці за ці чотири роки зміцніли й змужніли. Це, імовірно, доля. “У справедливих армій доля завжди прекрасна”.
И Випускник військового училища Женя Черныш, підходячи до прикордонному посту, побачив міцного чоловіка, що щось весело розповідав солдатам. Женячи зрозумів, що він воював у цих місцях в 1941 році. Це був
Черныш зробив зауваження Козакову щодо неохайного виду, але, почувши пояснення, зніяковів за свою гарячність. Адже він через Волгу на Україну їхав поїздом, а солдати, такі як цей сержант, місили ногами бруд фронтових доріг. Протягом усього шляху висіли покажчики, на одному побачили букву “Л”. Це була оцінка потрібної частини. Козаков згадав, як бійці різних національностей упали на колінах і цілували землю, коли вступили на територію України.
Потім подорожан
По шляху Козаков розповів, що він родом з Донбасу, виховувався в дитбудинку. Віддаляючись від границі, обоє повернулися особам убік Вітчизни, обіцяючи або повернутися, або загинути за неї. Проходячи мимо села, побачили циганських дітей, які танцювали під бубон. Цигани лестиво відмінювалися перед воїнами, яким це приниження було неприємно й тому вони не зупинилися. Назустріч траплялися підведення з пораненими, які просили закурити, і Козаков витрушував їм залишки свого тютюну.
На ночівлю зупинилися в румунській сім’ї. Голодні діти жадібно доїдали мамалигу. Козаков згадував посиротілих українських дітей, яким наші солдати копали землянки й залишали їжу.
Він погладив по голівці дівчинку, бажаючи щастя їй і всім дітям. Сержант заснув, а Черныш не міг спати – його кусали блохи.
Наступного дня Козаков і Черныш вийшли на центральний шлях. Наближався фронт. Це подобалося Козакову, тому що тут пахнуло волею. У селі було спокійно, не чутно техніку – усе маскувалося від ворога. Тиша була якась напружена.
Найбільше мовчазно виглядала висота, де засів супротивник. Біля штабу побачили розвідників. Вони взяли якогось важливого “мови”, і за це “хазяїн” дав їм вихідною. Хазяїном кликали командира полку, гвардії підполковника Самиева.
З оповідань Козакова Черныш знав, що Самиев – невисокий і дуже жвавий таджик. Черныш відрекомендувався. Його прізвище було знайоме Самиеву.
Він запитав у молодого лейтенанта, звідки той родом. Коли Черныш відповів по-таджикски, Самиев навіть просяяв, тому що знав батька Євгенія, інженера-геолога. Черныш був першим земляком, якого Самиев зустрів на фронті.
Цією радістю підполковник поділився з майором Воронцовым. Про Героя Радянського Союзу майора Воронцове ходили легенди. Від політрука роти він виріс до заступника командира полку по политчасти.
Він був хворим, його трясла малярія, але в медсанбат він не лягав. Бійці безупинно заходили до нього зі своїми проблемами. “Воронцов начебто становив саму головну, невидиму частину складного організму полку, він був у полку, начебто мати в сім’ї. Природно, що мати повинна була всіх утішати, вислухувати, лікувати, карати й подбадривать, а сама ніколи не падати з ніг. Вона така звичн і рідна, що її не завжди й зауважуєш у сім’ї, і тільки тоді, коли її не стане, усе відразу зрозуміють, що вона для них значила”.
Самиев дуже багато говорив, розпитував Черныша. Його тривожило, чи готове той до бою. Черныш відрекомендувався гвардії старшому лейтенантові Брянському, котрий йому дуже сподобався. Юнак “з туго перетягненим обмундируванням, з білявим пишним чубом, коштує, облитий променями призахідного сонця. “Як квітка соняшника”, – думає Женя про нього”.
Тут він познайомився з командиром першого взводу лейтенантом Сагайдой, що привів своїх бійців із грабарств. Всі три офіцери пішли оглядати вогневу позицію. Бійців Брянський сам добирав з останнього поповнення.
Вони, колишні колгоспники з вінницьких, подільських, сіл Надднепровщины були роботящими, знали один одного з мирних часів і називали один одного по ім’ю. Лейтенант був задоволений ними, тому що вважав, що ” найкращі воїни – це вчорашні робітники, шахтарі, комбайнери, трактористи, взагалі люди чесних трудових професій. Адже Війна – це в першу чергу робота, найважча із всіх відомих людині робіт, без вихідних, без відпусток, по двадцяти четверта година на добу”. Уночі Черныш не міг заснути.
Він згадував матір, що, імовірно, дуже хвилюється. У землянці було удушающе. Молодий телефоніст, побачивши, що Євгеній не спить, поскаржився, що заважають дівчата-телефоністки, увесь час викликають Брянського.
Але Юрій наказав не будити, тому що ні для яких “Фіалок” і “Берізок” його немає.
Ординарець Брянського вніс казанок зі сніданком. Сагайда, довідавшись, що в казанку горох і що горілку не давали, почав дратувати Шовкуна, говорячи, що в того невірна дружина. Брянський зупинив Сагайду, захищаючи ординарця. Уже давно всі воїни страждали без курива, але Шовкун хотів зробити приємне лейтенантові, пропонуючи тютюн, що вислала його Килина в конверті. Сагайда просить у Черныша адреса якоїсь учительки, щоб написати їй лист.
Про те, що він любить писати кому-небудь листа, знав весь полк. Від нього Черныш вислухав історію, що знав уже кожний воїн. Звільняючи своє рідне місто, командир побачив замість нього руїни. Будинок, де він жив, теж не зберігся. Від сусідів довідався, що батько взимку сорок першого пішов у Село з тачкою за хлібом і не повернувся.
Сестру вивезли в Німеччину, а кохана дівчина вийшла заміж за німецького коменданта й виїхала з міста. Сагайда був озлоблений на увесь світ: “За все поквитаємося. За всі, за всі! Ще заплачеш ти, немчура, кривавими слізьми. Усе тут перетопчемо!” На що Брянський відповів: “Ми не дикі коні, щоб усе топтати…
Не такими ми чекають”.
Якщо бійці не йшли копати траншів, то присвячували вечора бесіді. Колишні селяни говорили про жнива, про низьку культуру сільського господарства на заході, яка неграмотність панує навколо. Згадували свої спалені будинки, дітей, яких вороги забрали на роботи в Німеччину.
Хтось боявся залишитися без руки, тому що для селянина каліцтво страшнее смерті. Вони з повагою ставилися до своїх командирів. “- Прекрасні хлопці, – зауважує один, дивлячись вслід офіцерам. – Молоді тільки. – Молоді й ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? З його підстави.
Шість разів раненй. – Тому те він і білий такий: видно, кров’ю зійшов на операціях. – А Сагайду не зрозумієш: коли – гарний, а коли – як звір. Особливо не люблю, коли він злиться потомц, що наркомовской норми не дають… Начебто б я винуватий.
Але ще про мою Килину всяке плести почне… – Що йому до твоєї Килини? Нехай краще своєї бдит… – Зате в бої з ними буде надійно. Обстріляні, не підведуть. – А цей новий, Чернявский – не кавказець часом? Скрекотали сьогодні по-всякому з Магомеда. – Який там кавказець: Черныш…
З наших, українських він, з тих, що в посилання при царі гнали. Батько його нібито революційним студентом був… – Такий чемний і бійців називає на “ви”.
Щодня рота займалася бойовою й політичною підготовкою. Політзаняття Брянський завжди проводив сам. Адже від того, як він виховає свою роту, буде залежати й успіх у бої, і поводження кожного воїна під час настання. У роті був бурхливий день, тому що по всьому 2-му Українському фронту пройшла звістка про присвоєння звання Героя Радянського Союзу рядовому Поліщуку, що у боюпод Ясами власноручно знищив шість ворожих танків. А цей Поліщук був земляком багатьом солдатам роти Брянського.
Денис Блаженко знав Поліщука особисто – разом училися на курсах трактористів. Брянський пишався, що виховані їм бійці не боялися бою, а очікували його.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)