В “Спекторском” пропущені не другорядні моменти фабули, а головні: фабула почасти лише дозволяє здійснити реконструкцію; персонажі немотивированно з’являються й так само немотивированно зникають; при першому читанні їх зовсім не просто ідентифікувати. Так, Ольга Бухтеева в епізоді новорічної зустрічі названа тільки по імені, а в останньому епізоді роману – лише на прізвище, і читач повинен сам зібрати воєдино те й інше. Можна сказати навіть, що фабула “Спекторского” будується на подіях, що не відбуваються.
У всякому разі,
Спробуємо все-таки реконструювати у фабулі те, що піддається реконструкції. Сергій Спекторский вертається додому у весняну московську ростепель. Потім оповідання відступає на рік із зайвим назад, і перед нами колоритна новорічна гулянка на дачі, де розгортається любов Спекторского й Ольги. Приїжджає і їде сестра героя Наташа. Любов Спекторского до Марії Ільїної.
Раптовий від’їзд героя до хворої матері – і розлука назавжди. Проходить шість років, і в 1919 р. Спекторский ще раз зустрічається з Ольгою, що стала революціонеркою. Герої з’ясовують
Незважаючи на те що за останні полтораста років жанри усе більше втрачають свої обриси і їхні ознаки стають хиткими, ми повинні дотримуватися хоча б жанрової відміченості, інакше валить сама можливість класифікації. Крім набору структурних ознак жанру, зв’язаних звичайно із сюжетно-композиційною системою, у групи добутків жанрова приналежність може визначатися проблемно-тематичним колом.
“Євгеній Онєгін” і “Спекторский” як два романи у віршах зводяться до загального архісюжету. Парубок, істота духовне й рефлектирующее, не знаходить собі місця в момент кризового стану суспільства. У цьому змісті Євгеній Онєгін і Сергій Спекторский виткані як би з однієї духовної субстанції. Не приводячи всім відомих місць із “Онєгіна”, нагадаємо те, що говорить Сергієві сестра:
– “Ти запитуєш, отчого я злюся?
– Сідай удобней, дай і я підсунуся.
– От чи бачиш, ти – молодий, це плюс,
– А твій відрив від поколенья – мінус.
– Ти поза шуканнями, до мого сорому.
– У якому ти стані?”
Далі. Герой випробовується любов’ю сильної жінки й не витримує цього випробування. В “Спекторском” героя люблять дві жінки, Ольга й Марія, але ситуація лише подвоюється, хоча варто помітити, що характер Марії не занадто ясний.
Взагалі, мотив жіночої переваги чітко звучить у російській класичній літературі, починаючи з “Горя від розуму”, і, треба сказати, ми бачимо серйозний вплив грибоедовской комедії на російський віршований роман і в цьому змісті. Тема сильної жінки має, імовірно, якесь корінне значення для російського національного складу, і її можна інтерпретувати навіть у міфологічне плані.
Звернемося, нарешті, до особливо важливого, на наш погляд, жанровій ознаці роману у віршах. Мова йтиме про включення фрагментів прози у віршований текст, інакше кажучи, про взаимоосвещении вірш і прозу у віршованому романі. Звичайно вважають одним з ознак жанру роману у віршах його принципово “прозаїчне” зміст, але нас цікавить у цьому випадку роль прози в самім прямому значенні цього слова.
В “Євгенії Онєгіні” ми знаходимо прозу в примітках, “Уривках з подорожі Онєгіна”, декількох епіграфах. Але читачі “Спекторского” не виявлять у віршованому тексті роману ні одного прозаїчного рядка. У чому ж справа?
Справа в тому, що жанрова ознака буде повністю реалізований, якщо читати віршованого “Спекторского” разом з “Спекторским” прозаїчним. Останній існує й називається “Повість”. Вчасно завершення віршованої частини Пастернак, видимо, уже закінчив роботу над “Повістю”, що була задумана давно.
От що він писав в 1929 р.: “…я недавно засів за повість, що пишу з таким розрахунком, щоб, будучи прямим продовженням усіх дотепер, що друкувалися частин, “Спекторского” і підготовчою ланкою до віршованого його висновку, вона могла б увійти в збірник прози, – куди по всьому своєму дусі й ставиться, а не в роман, частину якого становить по своєму змісті. Іншими словами, я надаю їй вид самостійного оповідання” (с. 671).
Зі слів Пастернаку треба, що віршами й прозою писався один добуток і що авторові одночасно було важливо, щоб вірші й прозаїчна частина функціонували самостійно, на відомій дистанції друг від друга. Це розподібнення частин, яке можна назвати композицією “подвійної зірки”, не руйнує оригінального двуединства “Спекторского”, але, навпроти, значно підвищує структурна напруга добутку.
Прецедентом для художньої структури такого роду представляється задум двох прозаїчних романів Ф. М. Достоєвського, які повинні були скласти дилогію з незалежними частинами. В авторській передмові до “Братів Карамазовим” читаємо: “…життєпис-те в мене одне, а романів два… Роман мій розбився сам собою на два оповідання “при істотній єдності цілого”: познайомившись із першим оповіданням, читач уже сам визначить: чи коштує йому прийматися за второ.
На жаль, продовження “Брага Карамазових” відрізано смертю Достоєвського.
В останнім десятилітті здійснився ще один подібний досвід: дві самостійні, але внутрішньо зв’язані фантастичні повісті А. і Б. Стругацких під загальним заголовком “Равлик на схилі” були надруковані в різних виданнях і з тимчасовою перервою.
Добуток, написаний віршами й прозою так, щоб частини сполучалися видали, створено Пастернаком не випадково. Для нас звичне відношення до Пастернаку як до поета. Тим часом він завжди писав і прозу. “Паралельна, майже одночасна робота над віршами й прозою характерна для Пастернаку в будь-який момент його біографії. При цьому сюжети, що вимагали найбільшої визначеності в пластичному вираженні й обробці, віддавалися прозі, а ліричний початок і миттєва, що малює рух мальовничість – віршам” (12)*.
Це свідчення сина поета як не можна краще пояснює поява “Спекторского” і “Повести”, віршованого роману, що включає вірші й прозу, особливі відносини між якими ще має бути досліджувати. Наша мета лише вказати на малоосознанний літературний факт.
“Повість” починається з наведення на віршовану частину: “…між романом у віршах за назвою “Спекторский”, початим пізніше, і пропонованою прозою разноречья не буде: це – одне життя” . Загальна фабула прозою істотно доповнюється, але не яснішає, мабуть, навіть ще більше заплутується. “Повість” заповнює шестирічна перерва віршованої фабули (1913-1919) у двох місцях: 1914 і 1916 р. В 1916-м Сергій Спекторский гостює в сестри в Солікамську. І тут напливом з минулого починається й доводить до кульмінації третя любов героя, цього разу до молодої вдови, датчанці Ганні Арильд. Потяг Спекторского викликаний співчуттям, майже жалем до цієї жінки, що, втім, як і інші героїні роману, аж ніяк не слабохарактерна. Здавалося б, що щасливо складається нарешті доля героя виходить, однак, на визначений шлях: у Солікамську він знову самотній. Життя персонажа “безгеройного епосу” як би увесь час розпорошується.
В “Повісті” говориться про його “десять талантів, що гірше одного так вірного” (с. 8).
Проза “Повести” варіює стиховие стилістичні принципи “Спекторского”. Як і у віршах, явища природи зовсім не відображають настроїв персонажів і не супроводжують ім. Вони породжують психологічні ситуації героїв, трансформуються в них: Спекторский “відразу подивувався вітру, що відразу піднявся в його голові. Він не помітив того, що це не вітер, а продовження неіснуючої повісті” (с.
28).
Не затримуючись більше на подробицях, скажемо, що “діалог” віршів “Спекторского” і прози “Повести”, образуя напружене структурне поле, сприяє інтенсивному значеннєвому самозростанню всього добутку в цілому. Взаимоосвещение віршів і прози в цьому випадку слід, мабуть, важати жанровою домінантою “Спекторского” як роману у віршах, а перемикання із плану автора в план героїв, що є домінантою “Онєгіна”, зводиться на роль рядового жанрового знака.
“Спекторский”, прочитаний разом з “Повістю” як єдина жанрова структура, явно додає у своїй художній значимості й може вважатися великим досягненням Пастернаку. Паралельний розбір його з “Євгенієм Онєгіним”, що легко може бути розширений у цілому ряді аспектів, сама жанрова порівнянність обох добутків дають можливість побачити “Спекторского” на гідному місці в історико-літературному процесі. Уже відразу обрисовуються зв’язки з епічними жанрами Я. Полонского й К. Случевского, що дозволяє побачити обриси фрагмента російського поетичного тексту, у якому “Євгеній Онєгін” Пушкіна виглядає хоча й найвищої, але вже не самотньою вершиною.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)