8 вересня 1380 року об’єднане російське військо під предводительством московського князя Дмитра Івановича розбило на поле Куликовом монголо-татарські полчища Мамая. “Задонщина” створена наприкінці XIV або на початку XVI століття брянським боярином Софонием, що став пізніше священиком у Рязані. Автор використав тут літописну повість, усні народні перекази про Куликовской битву й “Слово об полицю Игореве”. Добуток відкривається закликом возвеличити землю Росіянку, восславить перемогу над поганим Мамаем.
Спрямовуючись думкою
Від битви на Калке до Мамаева побоїща пройшло 160 років. Великі князі наповнили серця свої мужністю й ратним духом і зібрали хоробрі полки
На Москві коні іржуть, дзенькає слава російська по всій землі Труби сурмлять на Коломне, у бубни б’ють у Серпуховові, коштують прапори в Дону великого Дзвонять вічові дзвони
До них приєдналися два брати Ольгердовича – Андрій і Дмитро, а також князь Дмитро Волинський, “щоб випробувати мечі свої литовські об шоломи татарські, списи німецькі об кольчуги басурманские”. Прийшов поганий Мамай на Російську землю й воїнів своїх привів. Бути великій битві на річці Непрядве, між Доном і Дніпром, на поле Куликовом. Немов соколи і яструби, переправилися через ріку сини росіяни й напали на сильну рать татарську.
Ударилися на поле Куликовом списи згубні об збрую татарські, загриміли мечі булатні об їхні шоломи. Чорна земля під копитами, костями татарськими поля засіяні, пагорби й луги кров’ю политі. Застогнали російські князі й воєводи, переможені в Дону великого.
Отут чернець Пересвітло сказало великому князеві Дмитрові Івановичеві: “Краще бути вбитим, чим полоненним поганими”. А по Рязанській землі біля Дону не видно ні орачів, ні пастухів, одні тільки ворони каркають над трупами так зозулі кукуют.
Птаха запекли жалібні пісні, заплакали дружини воєводські про вбиті: “Москва, Москва, швидка ріка, навіщо ти в нас чоловіків наших погнала хвилями в землю Половецьку?” Послав князь Володимир Андрійович праворуч на поганого Мамая сімдесят тисяч воїнів на чолі із князем Волинським. І вихвалив брата свого, князя Дмитра Івановича, за те, що той у настільки лихоліття став залізною обороною землі Росіянці. Сказав князь великийдмитрий Іванович: “Господи, на тебе уповаю, так не постижусь у століття й не посміються вороги мої треба мною”. Немов соколи, полетіли на швидкий Дон його полиці. Разом із братом Володимиром Андрійовичем повернув князь Дмитро Іванович полки татар назад і почали бити їх. Князі татарські з коней упали; трупами татар були засіяні поля, а ріки почервоніли від крові вбитих.
Застогнала земля татарська, лихами й горем покрилася. Поуменьши-лось у їхніх царів бажання на Російську землю ходити. Російським воїнам доста – лась багатий видобуток: татарські візерункові тканини, збруя, коні, вино, цукор. Піднеслася слава російська над ганьбою поганих.
Покидали татари зброя і схилили свого голови під росіяни мечі. Мамай сірим вовком побіг від своєї дружини й з’явився до міста Кафе. Сказали йому там фряги (італійці): “Навіщо ти, поганий Мамай, зазіхаєш на Російську землю?
Мабуть, тебе князі росіяни сильно попотчевали: ні князів з тобою ні, ні воєвод… Біжи, поганий Мамай, і від нас…” Помилував Господь Бог князів росіян. І хоча Дон-ріка три дні кров’ю текла, страшно було дивитися на трупи християнські, але помилував Бог Російську землю, татар же впало незліченну безліч. І сказав великий князь Дмитро Іванович:
“Брати й бояри, князі молоді, знайшли ви, брати, смерть між Доном і Дніпром, на поле Куликовом, на річці Непрядве. Поклали ви голови за Російську землю й за віру християнську. Простите мене, брати, і благословите в цьому столітті й у майбутньому”.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)