Пейзаж – незмінна частина практично всієї поезії. Сам Маяковський, зневажливо відгукнувся у своїй автобіографії про природу, згодом схилився перед нею “віршований”. Російська поезія трьох століть не мислима без пейзажу. Різними поетами описи картин природи використовувалися у різних цілях, кожний з них вкладав свій, особливий зміст у цю тему.
Новою стороною обертається пейзаж і в ліриці Пастернака. Не можна сказати, що більша частина віршів Б. Пастернака по жанру своєму – пейзажні. У його ліриці практично немає чисто “пейзажних”
Для розуміння подібного роду невідповідності потрібно добре знати, чим була природа для Пастернака. Основні теми поезії автора – кохання, творчість, природа – не існують у його віршах роздільно. Вони переплітаються і зливаються воєдино через цілісний авторський підхід до світу.
У світі живе все, що в ньому є, природа, таким чином, нічим від інших елементів світобудови не відрізняється. Так, їй властива більша дещиця життєвої
І сади, і ставки, і огорожі, І киплячими білими криками Всесвіт – Лише страсті розряди, Людським серцем накопиченої.
Тим самим затверджується повна єдність, подоба всіх форм життя. У їхньому ряді і має бути природа. Звідси випливає місце і призначення пейзажу у лірикці Пастернака. У нього все не так, як у майстра віршованого пейзажу Тютчева.
Останньому доводилося доводити, що “не те, що мнете ви, природа… у ній є душа…”. Тютчев одухотворяє природу – людським духом, він робить її паралеллю до людських страстей:
Про що ти виєш, вітер нічний? Про що так ремствуєш безумно?.. Що значить дивний голос твій, То глухо жалібний, те галасливий?
Тютчев гостро почуває протиборство, що таїться в природі. Крім того, саме він розширив границі природного до масштабів космічного, і це, мабуть, єдиний збіг (хоча і не випадковий) сприйняття природи у нього і у Пастернака. Для Пастернака безперечна духовність усього сущого, тому що воно існує по єдиним для всього законам любові – настільки безперечним, що дається в його творчості як щось саме собою розуміле. І не розв’язних колізій, протистоянь у нього також немає. Природа – одна з багатьох подоб життя, майже, мабуть, рівна їй, але все ж таки не повністю є тотожністю.
Тому пейзаж у поезії Пастернака так ретельно і з любов’ю “перемішаний” з побутом. Він одомашнений, приручений:
Гроза у воротах! Надворі! Перетворюючи і дуріючи, У тьмі, у розкатах, у сріблі, Вона біжить по галереї.
У Пастернака немає різкого протиставлення природи і міста, як, скажемо, у ліриці Єсеніна. Тим більше немає у нього і того неприйняття світу природного, котре властиво поезії Маяковського. Природа виступає у автора як потужний початок, що відновлює сили душі. Незвичайно точно і повно говорять про це наступні рядки:
На світі немає туги такої, Котру сніг би не виліковував.
Виникає відчуття, що у Пастернака у віршах все – про природу. Майже у кожному вірші виявлена вона нам – поряд із іншим. Читаючи лірику автора, дивуєшся його специфічному баченню світу, що проявляється у його образах, порівняннях, метафорах. Предмет світу природного рівняється із предметом побуту.
Ще один приклад подібного роду – порівняння шовку з льодом: “І пухкий, Як лід, тріскотів і танув крісел шовк”. Такі образи у поезії Пастернака роблять скрутною відповідь на питання, наскільки той або інший вірш можна вважати “пейзажним”. Іноді поет зовсім вибивається зі звичного нам сприйняття і опису пейзажу. Вірш “Вітер” написаний начебто у зовсім звичній нам по творчості інших поетів манері: за стінами будинку дує вітер.
Однак він розгойдує не тільки ліс, але і долю! Тим самим будинок прирівнюється до лісу, до дерев. Порівняння з деревом знову проявляється у вірші “Сосни”:
І от, безсмертні на час, Ми до лику сосен приєднані…
Марина Цвєтаєва колись зрівняла Пастернака з деревом, додавши, що щоб не писав поет – це завжди природа, “повернення речей у її лоно”. Носієм природного початку у ліриці Пастернака виступає жінка. Її краса, природність, що таїться в ній, здатність давати життя іншим роблять жінку ближче до природи. У вірші “Любити інших – важкий хрест” героїня – із числа таких же “основ” життя, що і весна:
І принадності твоєї секрет Розгадці життя рівносильний. Звичайно, у поезії інших поетів пейзажні описи супроводжуються, хоча б у деяких віршах, питаннями про розвиток природи, про її початок і кінець, про місце людини в ний. Пастернак же пише: Не треба тлумачити, Навіщо так церемонно.
Мареною і лимоном збризнуті листя.
Почуття побожного замилування перед життям у всіх його формах не залишало Пастернака все його життя. Природа, її поетичне сприйняття і відбиття у ліриці, тобто те, що ми розуміємо під словом “пейзаж”, становлять один з основних мотивів його творчості. Увага поета – пильне, що не упускає ні найменших подробиць, деталей – практично в кожному його вірші звернена до прекрасного світу природи: літо і осінь, сніг і дощ, ліси і луги, гори і моря, дерева і трави оспівані ним з інтонацією радісного захвату. Пастернак не вибирає і не розділяє природу на звичну оку та екзотичну, на живу і неживу.
Вона вся рівною мірою існує для нього. Вона входить у його поезію нарівні з усіма іншими родами життя і нарівні із самим поетом. Вона зціляє, вона ж стає невичерпним джерелом, причиною поезії.
У Пастернака лютий – привід для того, щоб “дістати чорнила і плакати”. Вона є основою і метою буття:
Я зрозумів життя мету і шаную Ту мету, як ціль, і ця мета – Визнати, що мені не під силу Миритися з тим, що є квітень. У вірші б я вніс дихання троянд, Дихання м’яти, Лугу, осоки, косовиці, Грози розкати. Б. Пастернак
(1 votes, average: 5.00 out of 5)