ТРУДIВНИЦЯ
Хмуро дивилася школа, В бовдурі глухо гуло, Вітер вривався зокола, Сумно в хатині було. Мертва трудівниця-пані Біла, як віск, на столі Там почивала, заранні Збувшися скорбів землі. Рук і на час не складала, Щиро кохала діток, Листу якогось-то ждала,- Тільки і знав наш куток. За день одсунула книжку, За день не стала робить, Як опинилась на ліжку, – Нічим було пособить. В непогідь, стужу злиденну (Певно, сама сирота!) Зайде в хатину нужденну, Словом усіх повіта.
Дасть, коли треба, поради, Викладе все до пуття… Боже! З якої б то ради
Журно посходились дітки Обік німої труни: Втратили неньку сирітки, Втратили промінь вони. Вдарив і дзвін похоронний… Нічого, мабути, ждать:
Треба людині сторонній Шану останню віддать. Дим закурився з кадила, Серце зворушував спів… Що дітвора голосила, – Просто не чути попів! А як на цвинтарі стали, Кинули грудку землі, – Гірко батьки заридали, Аж надривались малі. Мовчки вернули на помин, Що громадяни знесли.
Якось не складувавсь гомін, Навіть дяки не пили. Та й розійшлися по хатах, – Школа осталась пуста… Хуга свистить по загатах, Жалібно труп заміта.