Пародіювання (грец. &;#960;&;#945;&;#961;ω&;#948;&;#943;&;#945; – переробка на смішний лад) – наслідування, що спотворено повторює особливості оригіналу, виражає сатиричне чи критичне ставлення до окремих героїв, ідей, стилістичних особливостей першоджерела. Уже в стародавній Греції до цього прийому звертався Арістофан у комедіях “Хмари” та “Жаби”. Перша з них пародіює знаменитого філософа Сократа і його учнів, друга – трагедії Еврипіда. Сервантесівський “Дон Кіхот” є пародіюванням середньовічних рицарських романів.
При
Нова українська література починалася з пародії відомого твору римського письменника Вергілія І. Котляревським (“Ене’ща”). Використавши Вергілієву форму, зберігши його сюжет, назву та імена героїв, український письменник наповнив старий зміст новим матеріалом. В результаті українська історія кінця XVIII – початку XIX століття, національні характери надали “Енеїді” І. Котляревського сатиричного й гумористичного забарвлення. (До речі, “Енеї-да” й до Котляревського пародіювалася італійцем Д.
Люби свій виноград і заступ свій дзвінкий.
А потім так пародіює його стиль:
Люби картоплю, кріп, капусту й буряки. Народи й царства мруть, міняються віки, І там, де чабани чухмарились вошині, Стоїть уже кіно і каже дивні дива, В змаганні вічному шаліє смертний люд. Ти знай, що тільки тут, де невгамовний труд У черево землі-матусі ніж усадить, Дозріють соняхи і гарбузи обсядуть.
Чимало пародій належать Остапу Вишні, Ю. Івакіну, О. Жолдаку.
Близько до пародії знаходиться Шарж (франц. charger – навантажувати), що основується на деформації чи виокремленні певних рис твору або характеру людини з метою досягнення комічного ефекту.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)