Парфуми як іронічна метафора мистецтва кінця ХХ століття (за романом Патріка Зюскінда “Запахи”)
Мистецтво завжди шукає. Теми, образи, алегорії, символи, загалом форму подання того, чим переймається митець. Загальні тенденції зазвичай розвиваються паралельно у декількох видах мистецтв, що залежить і від загального стану культури, і від проблем, що хвилюють художників у широкому значенні цього слова. Перше зумовлює форму.
Друге – теми. Розвиток науки у ХІХ сторіччі та віра в те, що усьому можна знайти раціональне пояснення спричинив
Але й у глобалізації була своя межа – настав час, коли людство жахнулося від необмеженості власних можливостей у галузі руйнування, як фізичного, так і духовного. Руйнувалися кордони між високим і ницим, елітарним і масовим, грою та реальністю
Свобода модернізму – свобода від існуючих обставин та зовнішніх обмежень. Свобода постмодернізму – спроба визволитись від диктату глобальних ідеалів. Навіть таких, як принцип “чистого мистецтва”, або “мистецтва заради мистецтва”. Хіба має принципове значення, як конкретно називається агресивне глобальне “щось”? Навіть, якщо відволіктись від течій (хоч архітектурних, хоч літературних), різні види мистецтва мають різні ступені абстрактності.
Найабстрактнішим зі звичних, традиційних і визнаних видів мистецтва вважається музика. Але Патрік Зюскінд у своєму романі вивів на сцену вид мистецтва абстрактніший за музику: мистецтво створення запахів. Символічне мистецтво, обране письменником саме для того, щоб підкреслити головний принцип “чистого мистецтва”, яке при цьому ніби тяжіє до реалізму. Але – як? Герой його твору, щоб відтворити найкращі пахощі найпривабливіших людей, вбиває власників цих запахів.
Він – геній, але його геніальність жахлива, як наслідки діяльності будь-якого фанатика, що здобув безмежну владу над іншими. Та й саме це мистецтво навіть “у нормі” вже передбачає перетворення живого – квітів – на мертву штучну вичавку пахощів. Надто детально змальовує письменник цей непривабливий технологічний процес, відверто називаючи те, що роблять з квітами “вбивством”. Жан-Батист Гренуй, головний герой роману – втілення відразу кількох принципів, проти яких виступає автор і вся течія постмодернізму. Скільки разів були оспівані в літературі люди, що жили “однією, але полум’яною пристрастю”, самозречені подвижники, що були готові й власне життя, і життя будь-кого принести в жертву певній ідеї. Ідеї прекрасного, наприклад. Ідеї, що може ввести в оману й інших: люди, що бажали роздерти на шматки вбивцю, раптом буквально закохуються у Гренуя, зустрівшись з його шедевром – парфумами, що відтворювали запах вбитих красунь.
Так, Гренуй творить диво. І тим, хто не знає, яку ціну було заплачено за створення його шедевра та справжню мету цієї людини – владу над іншими, його “твір мистецтва” може здатися прекрасним. Та чи варте мистецтво такої ціни? Та чи часто замислюємося ми, до яких особистих цілей прагнуть деякі беззаперечні генії? Мистецтво думки – теж мистецтво.
Щоб зробити атомну бомбу, повернути течію рік, створити політичну ідеологію і втілити її в життя разом з концтаборами теж треба бути генієм. Але будь-яка ідея – художня, наукова, політична, що несе в собі необхідність насильства надто схожа на парфуми Гренуя. Його шедевром можна захоплюватися, як будь-якими шедеврами такого типу.
Можна обожнювати його разом із автором-вбивцею. Схожими шедеврами рясніє ХХ століття. Таланти знаходять поклонників. Але хіба легше від того жертвам відстороненої ідеї? Та й сам химерний митець, виявляється, не дістав очікуваного задоволення від того, що створив: “Те, чого він завжди пристрасно бажав, а саме щоб його любили інші люди, у момент успіху стало йому нестерпним, бо сам він не любив їх, він їх ненавидів”. І зрештою його з’їдають у прямому (а насправді – символічному) значенні, саме тому, що він своїм генієм викликав таку любов.
Усе його високе мистецтво було суцільною оманою, ілюзією, як сам його образ в очах обдурених людей – цей геній насправді не мав ані власного запаху, ані чогось людського в своїй природі. Не випадково П. Зюскінд неодноразово порівнював його з кліщем, тобто з паразитом. Ані собі, ані іншим нічого реально хорошого не може принести подібне мистецтво – така думка виникає, якщо уважно читати роман.
Звісно, роман “Запахи” має й інші теми, бо нащо писати книгу про те, що можна передати кількома словами? Але ця тема: символічне розвінчання мистецьких принципів експансивного модернізму – є провідною. Може, варто замислитись над ними, щоб не дати ввести себе в оману новим геніям-злодіям?
(1 votes, average: 5.00 out of 5)