Петро Йосипович Панч (справжнє прізвище – Панченко) Народився 4 липня 1891 в місті Валках на Харківщині в родині майстра-колісника. дитинство письменника, про яке він зворушливо написав у книзі “На калиновім мості”, було багатим на життєві враження. Так повелося, що в родині всі колісникували: і дід, і батько, і дядько. Та й взагалі всі члени сім’ї (мама, батько, п’ятеро дітей) були при ділі.
Тож коліс у дворі Панченків було повно.
З п’ятнадцяти років, після двокласної школи, Петро пішов працювати. Спершу служив у Народному домі,
У Харкові Петро Панч потрапляє в коло студентської молоді. Він відвідує загальноосвітні курси, дуже багато читає. Проте згодом залишає місто і вступає до Полтавського землемірного училища, одразу після закінчення якого у 1915 році його мобілізовано в армію.
Навчається на прискорених курсах в Одеському артилерійському училищі, дістає офіцерське звання
Восени 1921 року Петро Панч демобілізувався і приїхав у рідні Валки, де працював землеміром. На цей час припадає і початок літературної діяльності Панча.
Справжнє прізвище письменника – Панченко. Та коли на сторінках періодичних видань почали з’являтися його перші нариси, оповідання, фейлетони, “житні етюди”, підписані вони були “Максим Отава”. Під матеріалами ж, що Петро Панченко після повернення з фронтів Першої світової подавав до газети свого рідного містечка Валки (“Незаможник”), що на Харківщині, він підписався “П.
Пан”. Та редактор уникнув такого сміливого та дещо негативно забарвленого на той час прізвища й своєю рукою додав одну літеру. Петро Панченко став Панчем. Чи змінило це щось в письменницькій долі поки ще літератора-початківця? Хтозна.
Але до нових імен на літературному обрії додалося Петро Панч.
До Харкова Петро Йосипович приїхав уже з багажем – із ледь набубнявілими та уже втіленими творчими задумами. Одна за одною виходять його книжки “Там, де верби над ставом”, “Гнізда старі” (1923), “Поза життям” (1924), “Солом’яний дим” (1925), “Мишачі нори” (1926), збірка повістей “Голубі ешелони” (1928) тощо.
У цей час Панч належав до літературних угруповань “Плуг”, ВАПЛІТЕ, ВУСПП. З початку радянсько-німецького військового конфлікту 1941-45 письменник провів в Уфі, решту – у Москві на посаді головного редактора літературного відділу радіостанції “Радянська Україна”. Тоді ж Петра Панча обрано членом Усеслов’янського комітету, у якому він працював до закінчення війни.
З 1949 по 1953 рік письменник був головою правління Харківської організації Спілки письменників, а в 1966-1969 роках – секретарем правління Спілки письменників України.
Не все, що надрукував Панч, подобалося владі; так, 18 серпня 1946 року “Радянська Україна” опублікувала статтю д. Мороза “Про “право на помилку”. З приводу одного шкідливого виступу П. Панча і Я. Городського”, засуджено вимогу права письменника на творчу помилку, висунуту на нараді прозаїків П. Панчем і Я. Городським та підтриману деякими відповідальними членами Спілки радянських письменників України; зазначалося, що така позиція з точки зору ленінсько-сталінського вчення про більшовицьку партійність літератури означала вимогу розриву з цією партійністю, відходу від радянської ідеології, “протягування” чужих і ворожих радянській владі ідей.
Робота у творчих спілках, літературних об’єднаннях не заважала реалізації себе як майстра змалювання правдивих картин життя. Мистецький доробок письменника цих років – книги оповідань “Рідна земля”, “Гнів матері”, книги фейлетонів “Зозуля”, “Кортить курці просо”. 1935 року вийшов перший роман Панча під назвою “Облога ночі”.
1954-го – один з найліпших творів української прози, роман “Гомоніла Україна”.
“Повістю минулих літ” Петра Панча став роман “На калиновім мості”. Цей твір відзначений Шевченківською премією. Він є своєрідним сплавом автобіографічного, документального та художнього матеріалу.
Кращі розповіді з нього про дитинство письменника люблять читати діти (особливо “Три копійки”).
Творчість для хлоп’ят та дівчаток – окрема сторінка в доробку письменника. Ще 1922 року він написав невеличкий етюд “Свистуни”, а в 1924 році в журналі “Червоні квіти” з’явилося оповідання “Портрет”. У 1930-х роках Петро Панч і далі пише для дітей і про дітей: “Малий партизан”, “Будемо літати”, “Син Таращанського полку”, а також “Гиля, гуси”, “Вовчий хвіст”, “Будемо літати” (1935).
Пізніше – “Гарні хлопці” (1959), “для вас і про вас” (1965) тощо.
У 1938-1958 Панч жив у будинку письменників Роліт.
Невтомно працював, писав, підтримував літературний розвій у лавах Спілки письменників. Збірка статей та етюдів-спогадів “Відлітають журавлі” стала останньою. Нею письменник попрощався зі своїм читачем.
1973-й поставив у творчості Петра Панча крапку.
Помер Петро Панч 1 грудня 1978 року в місті Києві. Його творчість – приклад мистецької послідовності, великої совісності, дотримання неухильних вимог правди за різних обставин. Помер у Києві, похований на Байковому кладовищі.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)