Останнім часом мільйонними тиражами виходять газети і журнальні статті, книги, телепередачі, що розповідають усьому світові про нечувані муки приречених на голодну смерть селян. Серця багатьох людей здригнулися від жаху, коли вони прочитали розсекречені матеріали про цей період в історії України. Зокрема, листи Леніна, в яких дається реальна оцінка тим подіям.
Володимир Ілліч відкрито заявляв, “що наслідки голоду – народження промислового пролетаріату, цього могильника буржуазного ладу, – явище прогресивне, бо сприяє зростанню
Коментарі до цих цитат, як кажуть, зайві. Отже, виявляється, що керівники світового пролетаріату не лише спокійно реагують на голод, а й вважають його одним із необхідних етапів на шляху досягнення загальної рівності і щастя.
Це
Хіба не знав про це ніхто ні в 1924, ні в 1933 роках? Мабуть, ні! Не здогадувався про це і член комуністичної партії Микола Куліш, пишучи п’єсу “97”.
Як бачимо, він гостро засуджує тих, хто щосили опирається діям радянської влади. Хоча потім стає дивним, що саме в уста секретаря сільради Панька, цього вельми непривабливого персонажа вкладає Куліш слова, що виражали думку багатьох селян того голодного часу і були простою й єдино вірною розгадкою причин голодомору в Україні: “Дурні ми були, що хліб дали вивезти!.. Ходили, шукали, трусили, а що нам за це?.. І обще революція не йтересна стала, от!..”
Як бачимо, зіткнулися дві руйнівні сили: революційний фанатизм та голод, породжений ним. Головні герої твору – селяни, здатні віддати своє життя заради “світлого майбутнього”. Згадаймо образ Смика – колишнього люмпена, який зараз очолює ревком. Його захопленість революційною ідеєю подається крізь призму фанатичної засліпленості. Стає моторошно від того, що ця ідея, за яку віддавали життя, не дала ніяких позитивних результатів.
Смик і помирає так само фанатично, як і жив, а хто його пожалів чи згадав! Ніхто!
Не всі мешканці села сприйняли революцію, як Серьога Смик, поступово збільшувалася прірва між багатими та бідними. Виснажені голодом, селяни поїли всіх кішок та собак, дійшли навіть до канібалізму. Як не згадати образи глухонімого сторожа Ларивона та вбогої вдови Орини з п’ятьома дітьми.
Старцювання нічим не допомагає, поступово помирає одна дитина, невдовзі мали піти з життя й інші. І тоді Ларивон з Ориною здійснили найстрашніше: порізали напівживих дітей, щоб не мучились. Вчинок жахливий, а хто злочинці: каліка, обділений від природи розумом, чи збожеволіла від голоду й розпачу мати? Тяжко виносити присуд цим нещасним: їхні дії не підлягають людським законам.
Безумовно, ця сцена є закономірним наслідком насильницької колективізації.
А що змінилось у житті селян з приходом більшовицької влади. Згадаймо слова головного героя п’єси Мусія Копистки: “… було ще й гірше: не те що хліба, – кізяка, щоб втопити, не було”. Так це за часів принизливої праці на хазяїна, безрадісного наймитського життя. Спогади Параски – дружини Мусія – доповнюють намальовану її чоловіком картину бідняцьких поневірянь: “… яв кізяці й діти плодила… ” Ті самі умови існування і при старій, і при новій владі. Нічого не змінилось!
За що тоді борються люди “нової генерації”?
Отже, М. Куліш відтворив за допомогою персонажів увесь складний і суперечливий колорит села, підкреслив складність і жорстокість боротьби, намагався довести, що революція й голод як дві форми людського буття абсурдні за своєю суттю. І виявився абсолютно правдивим! А його твір став німім докором тодішньої системи.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)