Пантелеймон Куліш – всебічно обдарований письменник, передусім палкий патріот України, який протягом усього життя невтомною повсякденною працею доводив безмежну свою любов до рідної землі, до українського народу. Він же був відомим перекладачем. Так, у 1864-1868 роках П. Куліш працював у Варшаві, де був директором духовних справ, а також членом комісії з перекладу польських законів. Саме тоді змінилися погляди письменника. Якщо до цього він обстоював ідею самостійності України, сприяв розвитку української школи, то тепер почав підносити політику
У 1873-1884 роках він працює перекладачем у Петербурзі. Цій роботі Куліш віддає багато часу. Перекладацька діяльність була великим вкладом в українську літературу.
Так, у 1897 році вийшла збірка його перекладів “Позичена кобза”. У неї увійшли твори світової культури: Ф. Шіллера, Г. Гейне, Дж. Байрона, Й. Гете, 13 п’єс В. Шекспіра. Літературознавець В. Неділько перекладацьку діяльність П. Куліша називає справжнім подвигом, бо перекладав він у ті часи, коли вийшов Емський указ про заборону української мови.
Цикл творів російських поетів він нажав “Переспіви з великоруських співів”. Заслуга Пантелеймона Куліша в тому, що він намагався передати як зміст, так і форму творів зарубіжних класиків. І. Франко вказував, що Куліш “дав нам переклад “Гамлета””, з яким можемо без сорому показатися в концерті європейських перекладачів великого британця. Ця людина була першим перекладачем Біблії українською мовою.
Про роль письменника як творця і перекладача прекрасно сказав у своєму листі М. Коцюбинський: “…дедалі все видніше й видніше стає, яку велику вагу в нашому письменстві має це славне ім’я, а яку матиме своїми роботами, що тільки тепер виявляються і їм світ, – про те можна догадуватися. Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний поет “Досвіток”, перекладач Шекспірових і Байронових творів, а також Біблії, автор “Записок о Южной Руси”, “Чорної ради” і сили інших пінних праць – має право на нашу повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються тепер ті помилки, які йому траплялося робити, а виступає потреба пошанувати його працю”.