Особливості жанру трагедії “Борис Годунов”

Пушкін здавна і неодноразово розмірковував над теорією драматургії. В упор поставив він перед собою ці питання під час роботи над “Борисом Годуновим”. Перший російський справді національний поет, який мав сказати нове слово, зробити крок вперед у художньому розвитку людства, Пушкін продумав і творчо освоїв досвід усього попереднього йому літературного розвитку, особливо оцінивши творчість Шекспіра, протиставляючи “народні закони драми Шекспірового” “придворному звичаєм трагедії Расіна” . Якщо Пушкіна абсолютно не задовольняла

традиційна система класицизму, то не задовольняла його і сучасна йому нова романтична драматургія, яскравим зразком якої він вважав п’єси революційного романтика – Байрона.

Драматургія Байрона не стільки малювала образи інших людей такими, як вони є насправді, скільки відображала особистість самого автора. Байрон, як справедливо зауважував Пушкін, “розподілив між своїми героями окремі риси власного характеру; одному він надав свою гордість, іншому – свою ненависть, третього-свій смуток і т. д., і таким шляхом з одного цілісного характеру, похмурого, енергійного, створив кілька незначних “.

Одностороннім і одноманітною, суб’єктивно-романтичній манері Байрона Пушкін протиставляє широке і правдиве зображення життя, глибоку і різнобічну розробку людських характерів у драматургії Шекспіра, метод якого будуть пізніше наполегливо ставити в приклад своєму співвітчизнику Лассалю Маркс і Енгельс.

Завданням створення справді історичного твору, яке дало б правдиве відтворення цілої історичної епохи, менш за все могли відповідати традиційні форми драматургії класицизму. Широкий і бурхливий потік історичного життя, безпосередній доступ якому Пушкін хотів відкрити на театральні підмостки, не вміщали рамки всякого роду “правил” і умовностей. І Пушкін начисто ламає ці окостенілі форми і традиції, рішуче вступає на шлях докорінного “перетворення драматичної нашої системи”, “застарілих форм театру” – шлях творчого дерзання і новаторства. Перелік якостей, необхідних драматургу, Пушкін закінчував виразно їм підкресленим словом “свобода”.

В ім’я правдивого зображення життя та історії керівним і єдино визначальним принципом.

Перш за все, він рішуче усунув горезвісні “три єдності” класицизму. Якщо дія “класичної” трагедії неодмінно мало, згідно раз назавжди встановленим теоретичним правилами, укладатися в проміжок часу, що не перевищує двадцяти чотирьох годин, дію “Бориса Годунова” охоплює період в сім з гаком років (з 1598 по 1605). Натомість одного-єдиного місця, де мали відбуватися всі п’ять актів, з яких зобов’язана була складатися трагедія (найчастіше таким місцем були царські палати), дія “Бориса Годунова” переходить з палацу на площу, з монастирської келії до корчми, з палат патріарха на поля битв, більше того, навіть переноситься з однієї країни в іншу – з Росії до Польщі.

Відповідно до цього замість п’яти актів Пушкін ділить свою п’єсу на двадцять три сцени, що дозволяє йому показати російську історичну життя того часу з самих різних сторін, в найрізноманітніших її проявах.

Фабула в трагедії класицизму будувалася на неодмінною любовну інтригу, розвиток якої і утворювало третього єдність – “єдність дії”. Пушкін будує свою трагедію майже без любові і, у всякому разі, без центральної любовної інтриги: пристрасне захоплення самозванця Мариною Мнішек становить один з бічних епізодів п’єси і, по суті, відіграє в ній майже службову роль. “Мене приваблювала думка про трагедію без любовної інтриги, – писав сам Пушкін. Але, не кажучи вже про те, що любов дуже підходить до романічного і жагучому характером мого авантюриста, я змусив Димитрія закохатися в Марину, щоб краще відтінити її незвичайний характер “.

Традиційне єдність дії, про який сам Пушкін пише, що “навряд зберіг” його, постійно порушується і тим, що пушкінська трагедія не тільки місцем своєї дії, а й по суті невпинно виходить з палацу – з царських палат, розгортається як би одночасно і паралельно в кількох соціальних планах. Те, що відбувається в палаці, пояснюється тим, що відбувається в боярських хоромах, а останнє обумовлено тим, що коїться на майдані.

У безпосередньому зв’язку з усім цим і взагалі прагнучи якомога ширше охопити зображувану їм історичну епоху, Пушкін далеко виходить і за вкрай звужений в становому, та й просто в кількісному відношенні коло дійових осіб трагедії класицизму. У ній зазвичай діяло не більше десяти, а найчастіше і значно менше персонажів, що належали в основному до придворної верхівки. У Борисі Годунові” перед нами проходить величезна кількість – близько шістдесяти – діючих осіб, в числі яких ми знаходимо представників усіх верств тодішнього суспільства: від царя, патріарха, бояр, дворян, воїнів, іноземних найманців, козаків, городян, переказних, купців до господині корчми, до бродяг-ченців, до простої баби на дівочому поле, втихомирює не вчасно розплакався дитини, до бунтівного мужика на амвоні, закликає народ увірватися в царські палати.

Цією широті охоплення відповідає і те, що в трагедії Пушкіна, знову-таки всупереч всім здавна сталим традиціям, ні головного “героя”, головної дійової особи. Трагедія називається іменем царя Бориса, але вона не тільки не закінчується його смертю (обставина, що призвело в крайнє здивування більшість сучасних Пушкіну критиків), але і фігурує він усього лише в шести сценах з двадцяти трьох. У Борисі Годунові” перед нами – вся історична дійсність того часу, вся строката і багатолика Русь тієї епохи, що проходить в живій і рухається, шумливою, хвилястою, “як море-океан”, повної подій панорамі.

Чудово композиційну побудову трагедії Пушкіна. Цього не зрозуміло більшість сучасних поетові критиків, деякі з них навіть відмовлялися визнавати її твором драматичного мистецтва. “Борис Годунов” – “не драма аж ніяк, а шматок історії, розбитий на дрібні шматки у розмовах”, – писав один з них. Насправді побудова пушкінської трагедії як щодо відбору необхідного історичного матеріалу, так і його розташування відрізняється найглибшої продуманістю і винятковим художнім майстерністю.

Майже кожна зі сцен “Бориса Годунова” розроблена як струнке, самостійне, замкнутий у собі ціле. Але кожна з них – і необхідна ланка в загальному ланцюзі розгортається дії всієї трагедії. Причому всі ці численні ланки з’єднані між собою, слідують один за одним в порядку не тільки зовнішньої хронологічній послідовності, айв глибокої й органічної взаємозв’язку.

У той же час вся ця гнучка, рухлива і разом з тим незвичайно міцна композиційна структура відрізняється настільки властивої Пушкіну не тільки внутрішній, але і зовнішньої гармонійністю, домірністю частин, що вражає симетрією.

Стрункістю, гармонійної врівноваженістю відрізняються і окремі сцени трагедії. Так, абсолютно симетрично побудований монолог Пимена, що починається і закінчується однією і тією ж фразою: “Ще одне останнє сказанье”. І це теж не зовнішній прийом. Симетричність побудови монологу, як і його глибоко епічний тон, цілком відповідає душевної врівноваженості, високої мудрості старця-літописця.

“Що розвивається в трагедії? Яка мета її? – Питав Пушкін і відповідав:-Людина і народ – Доля людська, доля народна. Ось чому Расін великий, незважаючи на вузьку форму своєї трагедії.

Ось чому Шекспір великий, незважаючи на нерівність, недбалість, потворність обробки “. У Борисі Годунові” Пушкіна перед нами – єдиний у своєму роді синтез сильних сторін обох протиборчих в цьому відношенні один одному драматургічних систем.

Вперше повідомляючи одному зі своїх друзів, поету і критику П. А. Вяземському, про “Борисі Годунові”, Пушкін назвав його “романтичної трагедією”. У подальших своїх згадках про трагедію він уточнює це визначення, підкреслюючи, що дає тут зразок “істинного романтизму”. У пізнішому начерку передмови до “Бориса Годунова” Пушкін розкриває і те, що розуміє він під істинним романтизмом: “Відмовившись добровільно від вигод, мені представляються системою мистецтва, виправданою дослідами, затвердженої звичкою, я намагався замінити цей чутливий недолік вірним зображенням осіб, часу, розвитком історичних характерів і подій, – словом, написав трагедію істинно романтичну.

Отже, “істинний романтизм” полягає у вірності зображення осіб і часу, у правдивому і осмисленому “розвиток історичних характерів і подій”; іншими словами, “істинний романтизм” полягає, по Пушкіну, у правдивому, художньо узагальненому зображенні історичної епохи. Легко помітити, що поняття “істинний романтизм” Пушкін вживає в тому значенні, в якому ми вживаємо поняття “реалізм” (терміна “реалізм” в той час взагалі ще не існувало, чому Пушкін і не міг спожити його). І “Борис Годунов” дійсно є справжнє диво реалістичного мистецтва, поряд з “Євгеній Онєгін”, – одну з найбільших вершин пушкінського реалізму. У наступному розвитку пушкінської творчості “Борис Годунов” відіграв винятково важливу, багато в чому визначальну роль. “Борис Годунов” був першим у низці численних художньо-історичних створінь Пушкіна, таких, як “Полтава”, як “Арап Петра Великого”, “Рославлев”, “Мідний вершник”, “Капітанська дочка”, “Сцени з лицарських часів”. У деяких з цих творів історизм Пушкіна, досягнутий ним у “Борисі Годунові”, піднімається на ще вищий щабель, але своїм прямим і безпосереднім родоначальником всі вони мають пушкінську народну трагедію.

Так само у “Борисі Годунові”, в таких його сценах, як “Корчма на Литовській кордоні”, ми присутні при зародженні художньої прози Пушкіна.