Поштовхом для написання роману “Останній світ” стала робота К. Рансмайра над прозовими перекладами “Метаморфоз” Овідія, які замовило одне поважне німецьке видавництво. На кілька років Овідієві “Метаморфози” заполонили уяву письменника. У “Задумі до роману” К. Рансамайр подав таку характеристику свого твору: “Тема – зникнення і реконструювання літератури, поезії; матеріал – “Метаморфози” Публія Овідія Назона”. “Останній світ” став яскравою ілюстрацією концепції постмодернізму про “світ як
Сама реальність сприймається як різновид безмежного тексту, а “чужий” текст стає героєм нового твору.
Сюжетну канву роману становить подорож римського громадянина Котта до чорноморського міста Томи, де перебував в засланні поет Публій Овідій Назон. Спонукали Котта до цієї подорожі непевні чутки про поетову смерть, бажання розшукати або його самого, або його могилу й останній Назонів твір “Метаморфози”, який опальний поет спалив, залишаючи Рим.
Котта прагнув розшукати “Метаморфози”, а натомість знайшов у Томах “живих” персонажів, а от тексту не знайшов. “Матеріалізація”
Художній світ роману складний і неоднозначний. Його головним законом є метаморфози. Перше, на що читач звертає увагу, це дивне поєднання в одному творі рис різних історичних епох.
Події, що відбуваються в романі, пов’язані з античністю, але визначити історичний час “Останнього світу” дуже складно: міфічні, історичні, вигадані персонажі живуть у якомусь умовному, або “останньому”, часі, де наче спресована вся історія людства. Тому Піфагор, давньогрецький математик, філософ і вчений, що народився близько 570 р. до н. е., перетворюється в романі на слугу Публія Овідія Назона, римського поета, який народився 43 р. до н. е. А один із персонажів – Діт – виявляється ветераном і дезертиром Другої світової війни. Із цього сплаву різних історичних епох виникає своєрідний художній “позачасовий” простір твору – “останній світ”, в якому втрачаються і реальні просторові поняття. Наприклад, той же Діт під час Другої світової війни бував у Констанці, потім його, тяжко пораненого, привезли у Томи; у Томи з Констанци колись ходив навіть автобус (хоча Констанца – теперішня назва давніх Томів).
Сам поет-митець, який подав у “Метаморфозах” історію людської цивілізації, став головним героєм роману К. Рансмайра, хоча жодного разу він не з’являється перед читачем, лише у Коттових спогадах та розповідях про нього інших людей. Метаморфоза, або реконструювання, тобто зміни відповідно до певних вимог часу, чи відновлення того, що вже втрачено, стає композиційним принципом будови твору й основним смисловим принципом. Змін зазнають усі і все: Томи, мешканці міста, природа.
Не знайшовши Назона, але частково почувши його книгу від Ехо й частково побачивши її на килимах німої ткалі Арахни, змінюється і Котта.
К. Рансмайр зазначав, що від самого читача, від його здатності сприймати залежатиме, наскільки його захопить асоціативне поле, чи наштовхне на власні роздуми й інтерпретації. Тому “Останній світ” можна сприймати як суворий вирок людській цивілізації, що неминуче йде до загибелі, вичерпавши свою культуру, моральні й художні цінності. А можна як “постмодерністську гру”, в якій один художній текст уживається в іншому, утверджуючи “сталість мінливості” буття, спонукаючи читача вичитувати авторський “підтекст” і створювати власний “надтекст”.
Підштовхнуть до цього читача й коментарі автора до власного роману – “Овідіїв репертуар”, де коротко характеризуються персонажі “Останнього світу” та їхні античні прототипи, хоча й у цьому розділі твору відчувається певна авторська іронія.
Метаморфози в романі “Останній світ” стають законом буття: все змінюється, перетворюється, але ці перетворення не підлягають логічному тлумаченню, вони несподівані й абсурдні, і єдине, що їх спрямовує – генетична спорідненість із “Метаморфозами” Овідія. У такий спосіб К. Рансмайр втілює постмодерністську ідею “світу як тексту”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)