На перших сторінках роману Салтикова-Щедрина Добродії Головлеви ця жінка з’являється перед читачем як розумна поміщиця-кріпосниця, глава численного сімейства. Орися Петрівна має життєву кмітливість, прагне будь-що-будь примножити своє господарство. Ця енергійна й наполеглива жінка досить деспотично поводиться стосовно членів сім’ї. Її бояться, ненавидять і дорікають у зайвій твердості. Наприкінці життя вона почуває себе нещасної й умирає в повній самітності, позбавлена любові рідних і близьких
На перший погляд може здатися, що
Вийшовши заміж, Орися Петрівна виявила, що чоловік її відрізняється легковажним і безладним характером. Він був схильний до ледарства й неробства. Закривався в себе в кабінеті й займався твором так званих вільних віршів.
Ця порожня людина, звичайно ж, і не думав господарювати і якось містити свою сім’ю. Маєток, що Орися Петрівна одержала в придане, не давало
Головлев, що женився винятково для того, щоб знайти собі вірного слухача для своїх віршів, незабаром розчарувався в дружині, оскільки роль, що відводить чоловіком, її зовсім не влаштовувала. Постійні незлагоди привели до того, що чоловік і жінка практично перестали спілкуватися один з одним. Він зненавидів цю жінку, вона ж обмежилася повною й презирливою байдужістю до чоловіка-блазня. Подібні відносини тривали більше сорока літ
Не обретя щастя в сімейному житті, Орися Петрівна всю свою енергію направила на округлення свого маєтку. Чекати допомоги їй було нівідкіля, оскільки чоловік зовсім не піклувався не тільки про власне благополуччя, але й про благополуччя своїх дітей. Слід зазначити, що подібна діяльність тільки загострила в Орисі Петрівні владність і норовистість
Вона з дивним терпінням і пильністю підстерігала далекі й ближні села й у випадку руйнування хазяїв швидко їх скуповувала. В остаточному підсумку вона домоглася завидних результатів, зумівши істотно розширити свої володіння. Іноді внаслідок дорожніх пригод Орися Петрівна занедужувала, іноді їй доводилося пускатися в шлях, будучи вагітної. Однак ніщо не здатне було зупинити цю жінку.
Звичайно ж, якоюсь мірою нею рухало прагнення збагатитися, однак варто помітити, що по більшій частині Орися Петрівна бажала забезпечити майбутнє своїм дітям. Вона ніколи не віддавалася неробству й ледарству, розкоші й нерозсудливості, хоча в неї незабаром з’явилися для цього засобу. Жила вона, як і колись, скромно, на себе витрачаючи мінімум засобів.
Незважаючи на те що гроші давали їй певну незалежність, вони не принесли їй щастя. Нерідко неї охоплювали сумніву, чи правильно вона розпоряджається своїм життям, для чого вона так себе мучить
Діти, заради яких вона звела своє життя винятково до збільшення багатства, не виправдали її надій, не стали для неї опорою, не принесли їй довгоочікуваного щастя. Можливо, це було пов’язане з тим, що постійна турбота про процвітання господарства зробила її надто незалежної. Ця неодружена натура бачила в них тягар, хоча по-своєму все-таки любила їх.
В Орисі Петрівни було дев’ять дітей, з яких вижили тільки четверо: Степан, Ганна, Порфирій і Павло. Безумовно, у тім, що ніхто з її чад не відбулася як особистість, є частка і її провина. Орися Петрівна й у силу свого темпераменту, і через вічну зайнятість не могла приділяти їм досить часу, не зуміла дати дітям щиросердечного тепла й любові. Однак і цьому можна знайти виправдання: завантажена турботами й не бачачи підтримки в чоловіку, вона замкнула в собі, перестала зауважувати все те, що не стосувалося безпосередньо її господарської діяльності
Незважаючи на те що старший син виріс безпутним парубком, не придатним ні до якого серйозного заняття й постійно потешались над матір’ю, та виділила йому досить пристойна спадщина. Орися Петрівна не залишила без уваги й дочка, що втекла з корнетом, також виділивши їй окрему деревеньку. Тому важко було б дорікнути її в надмірній скнарості.
Крім того, що залишився стан вона розділила між іншими двома братами, Порфирієм і Павлом, практично нічого не залишивши собі. Все це доводить, що старання збільшити свій стан виникали найбільше з бажання зробити життя своїх дітей безбідної, ніж заради особистої вигоди
З віком Орися Петрівна стала менш деспотична й строга. Можливо, це дозволило їй мати більше близькі відносини з онуками, ніж з дітьми. Вона дала притулок двох сироток, що залишилися від дочки. Якщо спочатку вона ставилася до них досить холодно й кормила, як дорікає її одна із сироток, кислим молоком, то згодом її серце зм’якшилося.
Коли дівчини виїхали з рідного гнізда в пошуках кращої частки, вона захищає їх перед Иудушкой і справно керує їхнім господарством. У неї непогані відносини із синами Порфирія
Поступово до Орисі Петрівні приходить усвідомлення того, що прожита нею життя зовсім безглузде. Правда, просвітління приходить занадто пізно. Вона вже не тих владних, повна сил і енергії жінка, а баба, що ледве зводить кінці з кінцями й живе завдяки тому, що онученята дозволили їй керувати своєї маленької деревенькой.
Орися Петрівна відмовляється від зустрічей із сином, защіпається в себе в маєтку й тихо вмирає. Її прозріння болісно, але швидкоплинно.
“Добродії Головлеви” це соціальний роман з життя дворянської сім’ї. Розкладання буржуазного суспільства, як у дзеркалі, відбилося й у розкладанні сім’ї. Валить весь комплекс моральних відносин, що цементують родинні зв’язки й регулюють моральні норми поводження. Тема сім’ї стає злободенною. Увага М. Е. Салтикова – Щедріна в цьому романі цілком присвячено аналізу каліцтв, дослідженню причин і показу наслідків.
От перед нами родоначальниця й глава сімейства Орися Петрівна Головлева. Вона владна й енергійна поміщиця, господарка й глава сімейства, натура цілеспрямованими, складними, багата своїми можливостями, але зіпсована безмежною владою над сім’єю й навколишніми. Вона одноосібно розпоряджається маєтком, знедолюючи кріпаків, перетворивши чоловіка в нахлібника, калічачи життя “осоружним дітям” і розбещуючи “мазунчиків”.
У фантастичній погоні за “придбаним” вона помножила багатство чоловіка. Для кого й для чого. Тричі ми чуємо в першому розділі її крик: “И для кого я всю цю прірву збираю!
Для кого припасаю! Ночей недосипаю, шматка недоїдаю… для кого!” Питання Орисі Петрівни, звичайно, риторичний: мається на увазі, що всі те вона робить для сім’ї, для дітей. А чи не так це на самому Ні, не так. Про сім’ю, про дітей, про материнський борг вона говорить, щоб замаскувати своє щире відношення повна байдужість, так щоб злі мови не докорили. Голосно, для всіх ханжеськи-лицемірні слова про померлу дочку Ганні і її сиріткам-близнюкам: “Одну дочку Бог взяв двох дав”.
Для себе, для “внутрішнього вживання”: “Як жила твоя сестриця (це пише вона своєму “любим-ому” Порфирієві) безпутно, так і вмерла, підкинувши мені на нею двох своїх щенят”. З мови Орисі Петрівни не сходило слово “сім’я”. Але го був лише порожній звук. У турботах про сім’ю вона забувала про неї. У неї не було часу й бажання думати про виховання дітей, про розвиток їхньої моральності.
Спрага накопичення псувала й убивала інстинкт материнства. “У її очах діти були однієї з тих фаталістичних життєвих установок, проти яких вона вважала себе вправі протестувати, але які проте не зачіпали ні однієї струни її внутрішньої істоти, що цілком віддалося незліченним подробицям жизнеустроительства”.
Діти, відчуваючи повну байдужість матері й не почуваючи любові, платили їй такою же байдужістю, що переходить у ворожнечу. Орися Петрівна розуміла, що в дітей немає до неї подяки, і, дивлячись на них, не раз запитувала себе, хто буде її погубитель. Але, вічно занурена в матеріальні турботи й меркантильні розрахунки, і на цій думці подовгу не зупинялася. А всі разом всевладдя господарки й матері, атмосфера корисливості, презирство до творчої праці морально розкладає душі дітей, формує натури принижені, рабські, готові на неправду, обман, подличанье й зрадництво.
Старший син Степан, від природи спостережливий і дотепний, але безладний, осоружний Степанк-бельбас, спився й умер невдахою. Дочка, з якої Орися Петрівна мала намір зробити безкоштовного бухгалтера, утекла з рідного дому й незабаром, кинута чоловіком, умерла. Двох її маленьких дівчинок-близнюків бабуся взяла до себе. Спочатку дивилася на них, як на тягар, потім прив’язалася до них. Дівчинки виросли, стали провінційними акторками.
Надані самим собі, без опори й підтримки, вони не зуміли захиститися від вульгарних домагань багатих ледарів і, опускаючись усе нижче, виявилися утягненими в скандальний судовий процес. У результаті одна отруїлася, в іншої забракло духу випити отрута, довелося заживо поховати себе Вголовлеве.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)