Так, це до тебе, саме до тебе це слово! Це від тебе залежить зараз, чи перерветься золота нитка тисячоліть, а чи оживе і заграє на сонці! Це від тебе, саме від тебе залежить, чи джерело рідної мови замулиться в твоїй душі, а чи пружно і вільно, дихатиме!
Тільки рідне слово, виплекане твоїм родом і народом, має таємничу здатність тримати буття. Тільки від порога рідної мови ти можеш виходити на широкі магістралі світу. А безмір світовий і космічний не дасться тобі в руки, коли ти будеш безбатченком. Чуєш, пісня лунає, ти мимохіть тягнешся вслід за
Жива вода рідної мови на ноги зведе тебе і тоді, коли ти зневірився вже у всьому. І перше слово твоє, до мами звернене, материнське слово хай розширює твої груди озоном людської гідності. Це ти несеш слово в серці, як наполохану пташку. Слово довірилося тобі і повірило в тебе.
Не сполохай рідного слова, а захисти його, до серця притули, життям своїм переповни. (І. Драч)
Прогулянки по Києву
Степан зайшов до Левка по книжки, але Левкова бібліотека була надто обмежена й випадкова. Крім сільськогосподарських підручників,
Ця порада зацікавила хлопця. За три дні він одвідав Лавру, спустився в дальні й ближні печери; зайшов на Аскольдову могилу, гуляв крутими алеями колишнього Царського саду, сидів із книжкою над кручею, що спадає до Дніпра; був у Софії і Володимирському соборі, дивився на Золоті Ворота, обійшов великі базари :- Житній та Бессарабку; блукав коло вокзалу, подорожував Берестейським шосе, мандрував через Деміївку в’ Голосіївський ліс
Уклонись небу
Коли твій човен покинув осоння й захлюпотів під парасолями старої лапастої верби (верба самотньо маячить серед глухої дичавини комишів), тоді ти помічаєш раптом, що небо ніколи не буває таке кришталево-голубе,. як у серпні. І саме в цей момент життя запахне вранішнім запахом, і ти думаєш: чи не повертається буря твоєї молодості?
Колись, мільйони років тому (чи то був сон?), тебе тривожили очі якоїсь романтизованої дівчини, і ти йшов у білий сад, ішов, похитуючись, мов п’яний,- така солодка путь була перед тобою. Ти падав на землю й безумствував, бо ти згоряв у пожарі першого неповторного кохання.
Але хіба ти думав, що все це ніколи не повернеться і тільки раптом (під парасолями лапастої верби) перед очима твоїми вітром промчаться спогади? Хіба ти думав?
Так уклонись же цьому кришталево-голубому небу, що зробило бурю в твоїй душі і хоч на мить вивело на загублені доріжки твоєї юності. (За М. Хвильовим)
□ 145 слів. Уживання м’якого знака. Ненаголошені голосні. Закінчення іменників і прикметників. Вставні словосполучення і речення.
Складні речення.
Гуси-лебеді
Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять нижче розпатланих, обвислих хмар і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід говорить, що так співають лебедині крила.
Я придивляюсь до їхнього маяння, прислухаюсь до їхнього співу, і мені теж хочеться, полетіти за лебедями, тому й піднімаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний передзвін огортають та й огортають мене своїм снуванням.
Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте і міниться увесь світ: і загачене білими хмарами небо, і одноногі скрипучі журавлі, і полатані веселим зеленим мохом стріхи, і блакитнава діброва під селом, і чорнотіла, туманцем підволохачена земля, що пробилася з-під снігу.
І цей увесь світ тріпоче-міниться чз моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони одлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене, зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. Аби я був чародієм, то хіба не повернув би їх?
Сказав би таке таємниче слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видіння казки, її нерозгадані дороги, дрімучі праліси і ті гуеи-лебедята, що на своїх крилах виносять з біди малого хлопця. Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля і вода, птиця в небі й саме небо…
А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, – по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка. Я тягнусь догори і сам собі не вірю: від За річки знову над нашою хатою пролітають лебеді, І хороше, і дивно, і радісно стає мені, малому, в цім світі… (За М. Стельмахом)
Пісня і життя
По всьому селу порозходились колядники, до коленої хати звіздоносці прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею. А он біля Зарічки обізвалася сива давнина, коли хмари ворогів обкрадали наше сонце і землю: “То не з моря тумани, то із коней пара…” Од чорної погоні з Туреччини, з Німеччини, з Татарщини летять, Дунай перелітають козацькі коні, перелітають, не вмочивши у воду ні свого копита, ні козацького стремена.
Іду з вечерею до дядька Себастіяна, прислухаюсь, як за тинами підстрибує морозець, придивляюсь, як у тінях і дрімливих місячних калюжках заколисуються хати, вбираю в себе колядки, думками й очима добираюсь аж до тихого Дунаю, де гуляли козаки. І так мені добре та радісно стає на серці, наче і я з козаками ломив неволю, визволяв добрих людей, щоб верталися вони на тихі води, на ясні зорі.
Отак і сходяться пісня і життя, присмерк давнини і світанок сьогодення. А наді мною вечір жменями засіває зорі, а біля мене арфами бринять підморожені верби, а під ногами голубі тіні бавляться із снігом, що іскриться зблизька і туманиться поодаль, як із коней пара. На леваді перегукнулися куріпки,- і вони поспішали в село на свій святвечір біля якогось стіжка чи клуні. Задуманий і радісний, підходжу до подвір’я дядька Себастіяна. (За М. Стельмахом)
Ярмарок
І де тільки того люду береться на ярмарку?! І як вій не загубиться в отій рухливій каші, що розбухає, коловоротить, гуде, сміється, торгується, марнословить, озивається іржанням коней, ревінням волів, дзвоном заліза, горшків і струнами лірників?
І чого тільки тепер нема на ярмарку?! І кожухи нижче п’ят, щоб за собою промітали сніг, і коротенькі, обшиті смухом кожушки для дівчат і парубоцтва, і свитки, і киреї, і чоботи різних фасонів, і постоли, які сміються усіма зморшками, і шапки, як стіжки, і такі вкорочені, що й з вухом не поздороваються., і рукавиці, і ногавиці, і циганські сережки з червоного золота, і персні під золото. І все це саморобне, зі своїм мудруванням і хитруванням.
Є тут і фабричні сукна: англійські, французькі, німецькі, австрійські, усі відбиті в завойовників; купують їх не так статечні люди, як фертики-вітрогони і писарі, що хапаються за хвіст моди і ними показують увесЬ свій розум. Навіть какао в нас є! Захопили дядьки це добро на станції Жмеринка, вигрузили з чужинського ешелону, привезли додому, нюхають, як тютюн, і не знають, що воно за дивина: чи перець пахучий, чи щось інше. А жінки здогадалися, що то загранична глина, розколотили її, водою та й почали підводити призьби. А який із цього толк?
На це мастіння, мов навіжені, накинулися свині й почали з деревом обгризати призьби. Але тепер і в нас довідались, що воно за какао, та подивляються на нього зневажливо. І коли хтось вередує з їжею, насмішкувато запитують: “І що ви будете споживати: какао чи хляки?” (За М. Стельмахом)
(2 votes, average: 3.50 out of 5)