Опис персонажів: трагічний образ п’єси “На дні&;amp;;amp

П’єса Горького “На дні” була написана в 1902 році для трупи Московського Художнього загальнодоступного театру. Гіркий довгий час не міг підібрати точної назви п’єсі. Спочатку вона називалася “Нічліжка”, потім – “Без сонця”, і, нарешті, – “На дні”.

У самій назві вже закладений величезний зміст. Люди, які потрапили на дно, уже ніколи не піднімуться до світла, до нового життя. Тема принижених і ображених ненова в російській літературі. Згадаємо героїв Достоєвського, яким теж “уже нікуди більше йти”. Багато

подібних рис можна знайти в героїв Достоєвського й Горького: це тот же мир п’яниць, злодіїв, повій і сутенерів.

Тільки в останнього він показаний ще більш страшно й реалистично.

У п’єсі Горького глядачі вперше побачили незнайомий їм мир знедолених. Такої суворої, нещадної правди про життя соціальних низів, про їхню безпросвітну долю світова драматургія ще не знало. Під зводами костилевской нічліжки виявилися люди всіляких характерів і соціального стану. Кожний з них наділений своїми індивідуальними рисами. Тут і робітник Кліщ, що мріє про чесну працю; і Попіл, що жадає правильного життя; і Актор, весь поглинений

спогадами про свою колишню славу; і Настя, що жагуче рветься до великій, теперішній любові.

Всі вони гідні кращої долі. Тим трагичнее їхнє положення зараз. Люди, що живуть у цьому підвалі, схожому на печеру, – жертви виродливих і жорстоких порядків, при яких людина перестає бути людиною й приречений тягнути животіння

Горький не дає докладного викладу біографій героїв п’єси, але й ті деякі їхні риси, які він відтворює, прекрасно розкривають задум автора. Буквально декількома словами позначений весь трагізм долі Ганни. “Не пам’ятаю, коли я сита була… – говорить вона. – Над кожним шматком хліба тряслася… Все життя мою тремтіла…

Мучилася… як би більше іншого не з’їсти… Все життя в отрепьях ходила… все моє нещасне життя…” Робочий Кліщ зітхає про безвихідну свою частку: “Роботи немає… сили немає… От – правда! Пристановища, пристановища немає!

Издихать треба… От правда!”

Мешканці “дна” викинуті з життя в силу умов, що панують у суспільстві. Людина надана самому собі

Якщо він спіткнувся, вибився з колії, йому загрожує “дно”, неминуча моральна, а нерідко й фізична загибель. Умирає Ганна, кінчає із собою Актор, та й інші виснажені, знівечені життям до останнього ступеня

Тут, у цьому страшному світі знедолених, діють вовчі закони “дна”. Викликає відраза фігура власника нічліжки Костилева, одного з “хазяїв життя”, що готовий навіть зі своїх нещасних і знедолених постояльців вичавити останню копійку. Настільки ж огидна своєю аморальністю і його дружиною Василиса.

Страшна доля мешканців нічліжки стає особливо очевидної, якщо зіставити її з тим, до чого покликана людина. Під темними й похмурими зводами нічліжного будинку, серед жалюгідних і покалічених, несчаст них і бездомних бурлак звучать урочистим гімном слова про людину, про його покликання, про його силу й красу: “Людина – от правда! Усе – у людині, усе – для людини! Існує тільки людина, все-таки інше – справа його рук і його мозку!

Людина! Це чудово! Це звучить – гордо!”

Високі слова про те, яким повинен бути і яким може бути людина, ще різкіше оттеняют ту картину дійсного положення людини, що малює письменник. І цей контраст набуває особливого сенсу…

Полум’яний монолог Сатину про людину звучить трохи неприродно в атмосфері непроглядної тьми, особливо після того, як пішов Лука, повісився Актор, посаджений у в’язницю Васько Попіл. Це почував сам письменник і пояснював це тим, що в п’єсі повинен бути резонер (виразник думок автора), але героїв, яких зобразили Горький, важко назвати виразниками чиїх-або ідей взагалі. Тому Олексій Максимович і вкладає свої думки у вуста Сатину, самого волелюбного й справедливого персонажа

У самій назві п’єси вже закладений глибокий зміст: люди, який зображує М. Горький, виявилися на дні життя, їхнє існування в нічліжці Костилева мізерно й дивовижно. Але читач бачить лише результат суспільних безладь, настільки трагично людей, що відбилися в житті, але не самі ці зіткнення, які винесені за межі сцени й про які ми довідаємося лише з діалогів горьковских персонажів. Кожний з героїв п’єси в минулому пережив свою невдачу, у результаті якої й виявився в такому жалюгідному положенні. Так, наприклад, з розмови Бубнова й Луки читачеві стає відомо, що в минулому Бубнов був одружений і якось між чоловіками почався конфлікт через те, що дружина “зв’язалася з майстром” і вирішила здолати Бубнова.

Дійшла ця Історія до того, що сам Бубнов задумав убити свою дружину; але, за його словами, вчасно спохватився й пішов, у такий спосіб урятувавшись від в’язниці. І виявився він у нічліжці Костилева. Зараз Бубнов – шулер, заробляє тим, що краде й обманює, про себе ж чесно говорить: “Як почну я заливати – весь проп’юся, одна шкіра залишиться… І ще – ледачий я. Пристрасть як працювати не люблю!..”

Про Сатин читач довідається лише те, що він відсидів у в’язниці чотири роки й сім місяців за вбивство “негідника в запальності й роздратуванні” через рідну сестру. Зараз, як майже всі мешканці нічліжки, п’є, грає в карти, краде

Про Барона стає відомо, що він виходець із досить знатної дворянської сім’ї, що дід його, Густав Дебиль, займав високий пост при Миколі I і був дуже багатий. Про себе ж барон розповідає наступне: “Учився – носив мундир дворянського інституту… Женився – одяг Фрак, потім – халат…

Прожив усе, що було, – носив якийсь серийпиджак і руді штани… Служив у казенній палаті… розтратив казенні гроші,- надягли на мене арештантський халат… потім – одяг от це…” Саме умови “дна”, у яких виявилися герої, зрівнюють колишнього аристократа Барона із шулером Бубновим, зі злодієм Васьком Попелом, із занепалою дівчиною Настею й іншими постояльцями нічліжки сім’ї Костилевих, члени якої й самі не так вуж далеко в суспільному плані пішли від своїх мешканців

М. Горький не приемлет та байдужість, з яким герої його п’єси “На дні” ставляться друг до друга й до самих себе, їхня озлобленість на увесь світ і жорстокість. Наприклад, смерть змученої за все своє важке життя Ганни, дружини слюсаря Андрія Митрича Кліща, зовсім не торкнула мешканців нічліжки, навпаки, Бубнов сказав, що вона, нарешті-те, не буде кашляти й заважати всім. Байдужість до самих себе проявляється в тім, що ці люди не хочуть (або не можуть?) нічого зробити, щоб хоч небагато поліпшити своє положення, вони упокорюються зі своїм трагічним існуванням на “дні” життя. Через жахливість соціальних умов відбувається моральне збідніння героїв п’єси. Навіть таке піднесене почуття, як любов, веде не до збагачення особистості, а до смерті, каліцтву, каторзі.

Поступово формуються загальні для всіх нічліжників риси свідомості: неприйняття дійсності й у той же час пасивне відношення кней.

Герої п’єси “На дні” слабкі й не здатні протистояти безжалісним життєвим обставинам. Хоча М. Горький і показує, що з появою Луки, такого ж жебрака, “беспачпортного”, оказавшегося на “дні” життя, як і всі інші, але доброго, здатного розбудити в душах нічліжників щось світле, подарувати надію, відбувається деяке відродження: Актор кидає пити, починає збирати гроші, щоб поїхати лікуватися від алкоголізму, а потім зайнятися акторською справою; Настя мріє про теперішню, світлу любов; Васько Попіл хоче поїхати з Наташей у Сибір, щоб почати жити заново. Але зі зникненням Луки віра у свої сили в героїв пропадає, вони залишаються все в тій же нічліжці Костилевих, продовжують грати в карти, пиячити, красти. І саме за нездатність протиставити свою волю сформованим обставинам автор адресує своїм героям головні обвинувачення

М. Горький у драмі “На дні” продовжує сформовані традиції критичного реалізму. Це проявляється в його негативному відношенні до соціальних сторін життя й багато в чому до героїв, у це життя зануреним і поддавшимся її тиску. Останній акт п’єси закінчується смертю.

Відхід з життя Актора – крок людини, що не витримав правди. Але й оставшихся в нічліжці із працею можна назвати живими, животіння босяків мало чим відрізняється від смерті