Героїв О. С. Пушкіна й М. Ю. Лєрмонтова Розділяє менш 10 років. Вони могли б зустрітися в одній вітальні, на одному балі або в театрі, у ложі однієї з “красунь записних”. І все-таки, чого ж були більше – подібності або розходження? Іноді в них розділяє людей сильніше й нещадніше, ніж ціле століття. Євгеній Онєгін. Уже перший розділ роману малює закінчений образ світського парубка, не краще й не гірше інших. Домашнє утворення, види на спадщину, світський лиск, приємний, легкий розум, що реалізується у витончених розмовах з домашніми. Грунтовна
Пушкіна докладно описує день Онєгіна: уставання, сніданок, туалет, бал, театр, сон…
…прокинеться він – і знову До ранку життя його готове,
Одноманітна й строката И завтра те ж, що вчора.
Механічне, педантичне повторення й розміреність того, що вважається розвагою, жахливо. Вся палкість почуттів реалізується в “науці страсті ніжної”, але там, де немає любові, пристрасть переходить у звичку, а потім – у нудьгу:
Ø…коротше, російська нудьга їм опанувала потроху.
Переїзд у село ненадовго захопив Онєгіна,
Ø…у селі те ж, що скрізь.
Але Онєгін не у всьому збігається зі своїм зовні образом величного денді й ледаря, у ньому є й інше: …мріям мимовільна відданість, не наслідувальна чудність і різкий, охолоджений розум. Неабияка людина із сильними і яскравими задатками, замкнутий у колі даностей і нездатний вирватися з нього – це Онєгін. Його бажання скоріше рвучкі, чим сильні, він не розуміє, що “праця завзятий” – доля всякого скульптора власного життя. Ідучи на приводу готових, легенів відповідей, вона поневолі, мимохідь стає вбивцею, спокусником… Шляхетність і порядність, які він виявив стосовно “сумній Тане”, дивують і обнадіюють.
Онєгін веде порожнє життя, але він не порожній. Пушкіна заодно зі своїм героєм, поет дає йому шанс на теперішнє життя. Онєгін воскреє через любов і відмову люблячої жінки, у п’ять хвилин тому, що є істина, а що – неправда. Пушкіна розстається з Онєгіним, як би говорячи: далі – твій вибір.
Онєгін людина не порожній, він занепалий, але не пропащий.
Григорій Печорін повинен бути небагато молоде Онєгіна. Він дуже свіжий і моложавий – таким його описав Лєрмонтов. Він гарний собою.
Але в першій зустрічі в главі “Максим Максимович” нас вражає його млявість, нескінченна утома, що може бути тільки в старого, що прожив порожнє, безглузду життя. Про Онєгіна ми знаємо більше зі слів автора. Печорін пише щоденник, ми вчитуємося в самопис героя.
Нічого не знаючи про його юність і дитинство, ми довідаємося, що Печорін тверезо оцінює й свої сили, і слабості, і пороки. Він знає, почуває, що “адже, вірно, було в мене призначення велике, тому що я почуваю в душі моєї сили неосяжні”. Але він розтратив сили, “захопився принадою страстей порожніх і невдячних”.
Онєгін шукає й не знаходить змісту в житті. Печорін знає, що його немає. Сила й міць його особистості й інтелекту такі, що він може вишиковувати й планувати ситуації, керувати людьми, їхніми почуттями й учинками. Печорін завжди одержує бажане, але, одержавши, байдужіє, розуміючи, що не це йому потрібно. А що?
Печорін не боїться смерті, він не любить життя. Якщо Онєгін, ставши мимовільним убивцею, був вражений, то Печорін – убивця холоднокровний, він спокійно проходить повз людей, які для нього не більш ніж тіні. Можна зачепити його самолюбство, але не серце й душу.
Печорін уважає, що душа його мертва, але що ж тоді болить?
Два герої. Два часи. Час надій і розчарувань, діяльного життя й тліну.
Великий пушкініст Юрій Тинянов говорив, що Пушкін – винне шумування літератури, Лєрмонтов – свідок розкладання.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)