НАШІ ПРЕДКИ – СЛОВ’ЯНИ Над озерами, річками, На полянах лісових, На стрімких високих горах, На просторах степових, – Де лише сіріє стежка
Або вкрився збіжжям лан, Скрізь розкидались оселі Наших прадідів-слов’ян. Оселялись цілим родом:
Що людина, як одна?! Кревні люде – рід складали, Кревні роди – племена. Наймудріший і найстарший Цілим родом керував,
Видавав щодня накази, Правив, милував, карав. Кожне плем’я мало князя, Князь судив, водив на бій, Першим був він у відвазі І у мудрості своїй.
А коли ставав нездатним
На річках, високих горах, Серед багон і болот Городи, міцні твердині
Будував собі народ. Коли ворог йшов війною, Метушилось все, як рій,
Замикалися ворота, Починався лютий бій. Бились, кидали каміння, Крізь баркан окріп лили, Попіл сипали у очі,
Гострі кидали коли… … Ось і ворога відбито. Все минуло: гнів і жах…
Кревні плачуть над борцями, Що звалилися в боях. І дають їм у могилу Зброю, вбрання і харчі,
Щоб вони не знали лиха, На тім світі живучи. На сумних могилах тужать І справляють тризну там, І несуть на сизі гори
Жертви праведним
Але все поволі, тихо Тоне в річці забуття, І на березі зеленім Квітне радісне життя… На луці палає ватра,
На луці ідуть танки. Тут в вінках цвітуть дівчата, Там співають парубки. В сю таємну ніч Купала
В лісі папороть цвіте, Розцвітає, обсипає, Цвіт-проміння золоте.
Промовляє звір до звіра, Хто підслуха мову їх, Хто у лісі найде квітку, Найде скарбів цілий міх.
А пісні все далі ллються, Вже поблідли і зірки, А ще огнища палають І мережаться танки. На кийки стоять схилившись Бородаті віщуни І розказують, що буде І з якої сторони.
Роздають недужим зілля, Щось шепочуть і плюють… Сих водою напувають, Тим камінчики дають.
І здається, з лісу вийшов На узлісся лісовик. Став, заслухавсь, задивився… Стрепенувсь і знову зник. І здається, щойно бігли
Тут русалки польові І розсипали зі сміхом Самоцвіти по траві. Але схід зайнявся сонцем, Хмари в золоті, в огні… І самотньо одцвітають
Зблідлі ватри вдалині.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)