Олександр Гончар: творчість як доля

А. Гончар постійно бачив, як у нашому, здавалося б, гармонійному й гуманістичному суспільстві жорстоко зійшлися у двобої Руйнівник і Будівельник. Але письменник постійно затверджував, що треба прагнути вдосконалювати свій дух, увічнювати кращі ідеали в роботі, у своїх утворах

У Творчості А. Гончара домінує образ автора або художнє “я” – весь той комплекс морального й духовного вираження індивідуальної суті художника, що динамічно взаємодіє із щоденною реальністю суспільного буття. Це “присутність” автора відчутно в його

емоційній тональності, що називають ще “погонею за ідеалом”. Тому, і творчість А. Гончара не холодне, спокійне дзеркало, що безпристрасно відображає дійсність, а живаючи, емоційна, пульсуюча сила, що виражає природу й духовний мир сучасної людини

Через всі добутки А. Гончара проходить тривожний пульсуючий роздум над змістом людського життя. Пізнавши у всій жахливій людиноненависницькій суті фашизм на фронтах Великої Вітчизняної, письменник повсякчас замислюється над тим, чому це стало можливим, чому наше покоління себе знеславило такими злочинами й руйнуваннями. Тому художник і повертає нам, читачам, страшні

дні фашистських злочинів, відкриває гуманістичну місію Радянської Армії й затверджує необхідність духовного й морального облагородження людини, суспільства, людства. Цими тривогами-міркуваннями пронизані всі добутки: дев’ять романів, шість повістей, багато оповідань – від “Прапороносців” до оповідання “Чорний Яр”, повести “Далекі багаття”. Ціль письменника-гуманіста відродити в людях, у молодому поколінні вирощене на основних принципах народної етики й моралі, християнських заповідях почуття соборності людських душ, підсилити усвідомлення духовної спорідненості всіх жителів Землі.

Адже – боротьба й віра! Треба вірити в Росію, у її народ і в його Майбутнє, у повернення словам їхнього праведного змісту. Таке завдання повинна стояти перед кожним сучасником, для якого інтереси рідного народу, його правда, його воля – визначальний критерій людського буття

Зберігаючи й удосконалюючи визначальні основи творчого мислення, які можна було б уважати індивідуальним творчим методом – поетичним реалізмом. Це можна простежити, розглядаючи романи “Прапороносці”, “Людина й зброя”, “”Собор”, “Беріг любові”, як зростає драматизм нових розбіжностей відтвореної реальності

Загальнолюдські проблеми. До цих проблем добутку належать: спадковість поколінь; моральне оздоровлення людства; турботливе відношення до духовних цінностей; соціальна справедливість і моральні принципи; минуле, сучасне й майбутнє людства. Втіленням цих проблем виступає собор як духовний образ, що досягає масштабів Всесвіту. Ці проблеми письменник намагається показати у вчинках своїх героїв з усіма проявами, як позитивними, так і негативними.

З особливою увагою А. Гончар ставиться до кожного їхнього вчинку й помислу. Найважливішими серед них є питання: відносини батьків і дітей, вплив старшого покоління на молоде; “батькопродавци”, “духовні браконьєри”, хто вони?; важка доля молодого “безпаспортного” покоління; трагедія жіночого серця, вибір особистого щастя. Всі ці питання поєднуються між собою, плавно підводячи нас до головного питання: чи зможе молоде покоління врятувати “собори своїх душ”, якщо воно руйнує екологію, знищує природу?

По жанрі “Собор” є проблемно-філософським романом. Події в добутку розвертаються повільно, без поворотів, що інтригують. У кожному з розділів розповідається про одному з героїв, хоча всі вони; об’єднані ідеєю собору як осередку духовності. Кількість героїв у добутку невелике й це дало авторові добра нагода для більше яскравого опису кожного персонажа.

А. Гончар зображує життя героїв роману у звичайній і дорогою для них середовищу: Зачиплянка, заводи за Дніпром, сіло Вовчуги й т. п.. Темою роману “Собор” є збереження духовної спадщини, культури, мови, мистецтва, історичних святинь українського народу, захист цих досягнень від зазіхань кар’єристів-висуванців, бюрократів-чиновників. У добутку втілюється мрія Олеся Гончара про гармонійне існування духовності, прогресу міста й села, особистості й суспільства, історичної й сучасної реальності

Образ собору виступає в романі художнім символом самій Україні. Як і собор, її духовність коштує на підмостках обіцянок світлого майбутнього. Цей образ поєднує воєдино всі сюжетні лінії добутку.

Відомо, що в другій половині XVIII століття за наказом Катерини II російське військо підступно зруйнувало Запорізьку Січ, легендарне козацтво вирішило залишити про себе світлу пам’ять – побудувати собори (один з них зберігся в Новомосковському й надихнув А. Гончара при написанні роману). Спрямований у небо силует собору видний видали. “З якої крапки видно собор, отовсюду!” Послідовно й жагуче захищає А. Гончар у романі ідеали національної духовності, тому що є така життєва мудрість: життя без роботи – злочин, без мистецтва – варварство

Персонажі роману ставляться до собору залежно від свого духовного розвитку, ерудиції, розуміння місця історичного минулого, екології в нашому сучасному житті й, зрештою, від звичайної людської совісті й рівня культури. Микола Баглай – найбільше духовно богатий персонаж роману. Він глибоко переконаний, що на Зачиплянци живуть гарні люди. Тому й закоханий у своє заводське селище, але собор наповнює його змістом буття.

Він зачарований художньою досконалістю собору, гармонійною симфонією дніпровських берегів. Моральні принципи молодого студента непохитні, він упевнений, що людина велика тоді, коли створює новий мир із чистою душею. Микола Баглай – злий ворог диких і цинічних споживачів життя типу Таратут, Володек… Цим образом автор затверджує, що із соборності людських душ виростає соборність націй

Элька – найбільш привабливий жіночий персонаж. (її доля непроста й драматична. У пошуках щастя пішла вона з рідного села в широкий, але жорстокий мир. Дівчина виростала напівсиротою без батька, а коли й мати в глинище придавило, стала круглою сиротою, начебто билина при дорозі. Элька виникає дівчиною розумної, здатної критично мислити.

Дівчина мріяла про “всемогутнє почуття” любові, прагнула жити й любити. Що допомогло героїні вистояти й зберегти своє достоїнство? Саме духовність, – затверджує автор всім змістом роману

Володька Лобода – типовий руйнівник життя. Висуванець на перший погляд наділений рисами людини розумного, спритного, товариського. Він прагне бути “своїм” у зачиплянской середовищу, але ця невірна омана.

А. Гончар зображує цей образ із дошкульною іронією, прибігає до сатири, страчуючи Лободу за той дух браконьєрства й кар’єризму, що вкоренився в його порожній душі. Собор для Володьки був кісткою в горлі, тому що він плекав у своїй голові таємну мрію про “чудову кар’єру”, про подальше сходження нагору по службовим сходам. Лобода – це плід тоталитарно-бюрократичной системи, коли чиновництво тільки голосувало про єдність із трудовим народом.

А насправді закривали українські школи, “виганяли” українська Мова з театрів, кіно, вищих шкіл. Сучасний Лобода – суспільне зло, як і тоді, у роки створення роману – був і залишився духовним браконьєром, бездоглядністю й зрадником. Великий гріх взяв на себе цей герой, віддавши свого батька в будинок ветеранів. Ізот Іванович Лобода – теперішня “козацька волелюбна душа”.

Образ Нечуйвитра має глибокий символічний зміст. У ньому живе дух знаменитого козацтва, любові до рідної землі, досвід невтомного майстра й охоронця Скарбного. Відносини батька із сином потрясають трагічною відвертістю. Володька для старого Ізота Івановича – згубник Дніпра, Скарбного, це свистун, що здатний усе потрошити, затопити: “пів^-україні пустили на дно, думали, море вибудують, а вибудували болото!..”