Влизько Олекса Федорович народився 17 лютого 1908 року на станції Боровйонка Крестецького повіту Новгородської губернії, де його батько служив дяком, псаломщиком. Там і почав навчання, а продовжив його на батьківщині діда – в с. Сингаївка на Звенигородщині. У 13 років важко перехворів на скарлатину і втратив слух. Ця травма компенсувалася вольовим розвитком пам’яті, начитаністю: книжка стала для нього одним із основних джерел формування художньої та соціальної свідомості.
Він закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту
Найчастіше – у футуристичному органі Михайла Семенка “Нова Генерація”. Влизько належав до літературної організації “Молодняк” і УСПП.
У першому номері органу ВУСППу “Літературній газеті” були надруковані напутні рядки вірша О. Влизька “Поетові”. “Не лицемір, поете,
Книжка “За всіх скажу” сприймається як відповідь на гострі питання, поставлені дискусією 1925-1928 років, про шляхи розвитку української літератури. Тогочасні критики дали напрочуд високу оцінку поетичному дебютові молодого автора. Визнання перспективного таланту засвідчила і третя премія Наркомосу УРСР, присуджена поетові за збірку “За всіх скажу”.
1927 р. у пресі з’явилося повідомлення про загибель Влизька в хвилях Дніпра. Вістка справила приголомшливе враження. Провідний радянський критик Володимир Коряк у некролозі, вміщеному в харківській центральній газеті, навіть оплакував смерть юного поета, говорячи про загибель на самому старті “українського Пушкіна” (В.
Коряк “Олекса Влизько” // Комуніст. – 2 серпня 1927р.). Однак інформація виявилася неточною, а сам Влизько спростував некрологи весело-іронічною заявою в пресі та новими книжками: “Живу, працюю!” (1930), “Книга балад” (1930), “Рейс” (1930), “Моє ударне” (1931), “П’яний корабель” (1933), “Мій друг Дон-Жуан” (1934).
Однак рання смерть таки була долею Влизька. Як і всі представники демократично мислячої інтелігенції потрапляє за грати, адже бачив в УРСР не що інше, як “рай за дротами”. Москві не сподобалось його розуміння індустріалізації – оновлення, модернізація, визволення. Його оголошено “ворогом народу”.
Виїзною сесією військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 року, в числі 28-ми інших, О. Влизьку було винесено смертний вирок, який того ж дня було виконано.
Ю. Лавріненко у книзі “Розстріляне відродження” зазначає, що “Влизько-поет – це тільки обірваний початок. Або, як він сам про себе писав у передмові до “Живу, працюю!”, – “тільки етап і шукання нових форм… До синтетичної рівноваги ще далеко…” З його жадібністю, темпераментом, естетичним поліморфізмом не легко дійти “синтетичної рівноваги” за кілька даних йому долею літ. А все ж елементи власної синтези в ньому вже починали проявлятися. Яків Савченко писав з приводу Влизькової “Дев’ятої симфонії”: “Я не знаю нічого кращого в українській поезії останнього десятиліття щодо такої шляхетності думок, такого міцного й суцільно-пафосного піднесення і, нарешті, такої широти й людяності мислення.
Це тим паче вражає, що Влизькові всього 19 років”. Коротенький восьмирічний літературний шлях Влизька позначений динамічними шуканнями, різнорідністю форм, жанрів, тем. Класицизм, футуризм, “виробнича поезія” й агітка, а над усім і, передусім, активний вітаїстичний романтизм.
Твори: “Вибрані поезії” – К.,1963; “Вогонь любові” – К.:1968.
Критика: Новиченко Л. Поет недоспіваної пісні // Влизько О. Вибрані поезії.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)