Пісня, що завоювала Європу. На початку минулого століття вчені були неймовірно здивовані тим, як далеко помандрувала одна з шотландських народних пісень: вона прижилася в Україні і стала тут народною, широкознаною під назвою “їхав козак за Дунай”. Але згодом дослідники виявили зовсім інший факт: пісня народилася в Україні, а залетіла але до Шотландії, ставши там народною.
Вона звучала часто і французькою, і польською, і чеською, і болгарською, і угорською та іншими європейськими мовами. А ще
З’ясувалося, що в цієї пісні є. автор.
Відомо, що колишній козак Харківського полку заснував на Харківщині село Припутні. Ще відомо, що до нього на пораду завжди приходили односельці, які високо цінували його мудрість. Дослідники знайшли філософський трактат Климовського, який він свого часу послав російському цареві Петру І. У ньому говорилося про ті несправедливості, які панують у державі. Там же автор давав цареві конкретні поради у керівництві імперією. І найголовніша з них – “бути смиренним перед народом”.
Дослідники висловлюють припущення, що розгніваний цар наказав заслати зухвалого козака подалі
Точна дата його смерті невідома, невідомо й де він похований – Зате ми знаємо, як ішла його невмируща пісня до людей і як легко здолала вона кордони держав. її перекладали найкращі поети того часу, варіації на тему “їхав козак за Дунай” творили найвідоміші композитори, у тому числі і великий німецький композитор Людвіг ван Бетховен. (За М. Слабошпицьким)
Жартівливі пісні
Значний розділ української народної пісенності становлять жартівливі пісні, численні – за кількістю і розмаїті за тематикою. Ще в середині минулого століття М. Закревсь-кий підкреслював, що в цих піснях бачимо “привілля для веселощів, іронії, дотепу українця, без яких він не може жити”.
Від добродушного гумору до в’їдливого глузування – такий широкий настроєвий діапазон жартівливих пісень. Іронія просвічує у таких самохарактеристиках: “Хоч я гарна, та ледащо…”, “Чи я собі не хазяйка та не господиня – три дні хати не мела, сміття-по коліна”. У жартівливих піснях постійно звучить протиставлення бідних і багатих, щедрих і скупих, роботящих і ледарів, скромних і хвалькуватих, примітних і. незугарних, кмітливих і недотеп. Так створюється колективна думка про народну мораль, етику й естетику. Сміху боїться навіть той, хто нічого не боїться. Хоч сміх не відбирає ні життя, ні маєтку, одначе винний почуває себе перед громадським сміхом, за влучним висловом М. Гоголя, “як зв’язаний заєць”.
Хіба не таким “зайцем” почуває себе жених-невдаха з відомої пісні, який боїться батька, матері, собаки і навіть мишей у хаті своєї дівчини. Іронією сповнені пісні про несамокритичних дідів, які, уповаючи на своє багатство, сватаються до бідних дівчат, Ще з XVІІІ століття відома пісня “Ой під вишнею, під черешнею”, що звучить у п’єсі І. Котляревського “Наталка Полтавка”.
Жартівливі пісні й зараз висміюють лінощі, пихатість, скупість – все, з чим не мириться народне уявлення про людську поведінку. (За Н. Шумадою)
Весільні пісні
Українське традиційне весілля неможливо собі уявити без пісень. Це яскраве багатолюдне дійство тривало кілька днів, а то й тижнів і мало, як тепер ми сказали б, чітко окреслений сценарій із головними та другорядними дійовими особами та виконавцями. Не обходилося і без глядачів – запрошених близьких і далеких родичів, сусідів, друзів.
Вони заходили подивитися, як вбрані молоді (наречена і наречений), як грають свої ролі свати, дівчата-дружки і хлопці-дружби (їх ще називали боярами).
Древньоруські літописці підтвердясують, що і в давні часи при одруженні лунали пісні. Тоді існували такі форми шлюбу, як умикання, тобто викрадення нареченої, а також завоювання і купівля нареченої. Француз Боплан (він довго жив в Україні) твердить, що там можна було не тільки хлопцям свататися до дівчат, але й дівчатам до хлопців, причому дівчата рідко не досягали успіху.
Найпоширенішим і найтривалішим виявився звичай одружувати хлопця і дівчину за волею батьків. Такий :весільний обряд починався сватанням: посланці жениха (свати, старости) не прямо “запитували у батьків, чи віддадуть вони свою дочку за їхнього “князя”, а говорили, що у їхній двір забігла куниця, а “князь” хоче мати її в себе. Якщо батьки не бачили ніякої куниці, то дівчина виносила гарбуза, що було знаком відмови.
Коли ж дівчина подавала сватам рушники, а “князеві” хустку, то сватання минуло успішно і можна було приступати до заручин, які, власне, й були початком весілля.
На. заручини сходилися весільні гості, дружки співали відповідні до моменту пісні. Обрядові пісні звучали й при випіканні весільного короваю. До речі, його готували тільки жінки з благополучних сімей, щоб і молоді жили щасливо. Потім були “вінкоплетини” – вечір прощання з дівуванням і парубкуванням. На ньому плели з барвінку вінок нареченій, яка, одружившись, повинна була завжди носити очіпок чи хустку (вінок – символ дівоцтва), в’язали букетики для дружок і дружбів і завивали гільце (вільце) – зелену гілку, прикрашену калиною та квітами.
При цьому співали: Ми вілечко вили, у хліб устромили Да на столі поставили, Щоб було на столі повно, А нашим молодим гарно.
Кульмінаційним моментом весілля був день, коли гості збиралися і в жениха, і в нареченої. Весільний “поїзд” молодого, що їхав по молоду, теж звучав піснями. Зустріч молодих супроводжувалася величальними піснями.
Після частування та обрядових співів молоду садовили на посад (стілець, застелений вивернутим кожухом) і розплітали їй косу під співи дружок. Потім відбувалося урочисте покривання хусткою, поділ короваю між гостями і прощання дівчини з рідним домом.
Хоч у весільному обряді були пісні, які викликали сум за минулим і тривожні думки про майбутнє, в цілому свято мало піднесений, радісний характер, адже народжувалася нова сім’я. Прислухаймося до самих термінів: “одруження”, “шлюб”, “весілля”. Людина знаходила собі друга, двоє полюбилися (слово “шлюб” походить від “слюб”; – єднання по любові), а весілля – підтвердження того, що панівним настроєм молодих, їхньої рідні та близьких були веселощі. (За Н. Шумадою)
(1 votes, average: 5.00 out of 5)