Своєрідний шлях до збагнення істоти космічної гармонії намітився в ці роки й у поезії Андрія Білого. Він проходить через основний образ поезії Білого – образ Росії, многоступенчато як би висхідної вкосмос.
У цей останній період незмінних протягом усього творчого розвитку новаторських шукань (і метань) Білий намагається по-новому встановити й своє відношення до бога. Захоплення Штейнером і антропософією завершується поемою “Я” (1922), де на останній, розпачливий заклик поета до бога зі світових просторів доноситься відповідь: “Бога
Відкривається нова істина: “Дорога, що віє Звістка Дорогого, що зріє дня – Є – Я!”. Однак це звеличення людини занадто абстрактно, щоб стати художньо й соціально діючим
У збірнику “Після розлуки” Білий простіше й значно ближче до землі. Крізь “космічну” засмиканість, відчутну навіть у словесній конструкції (“Я – издишавшийся мені подарованим світлом”), проступає інтерес до повсякденного миру з його земними радостями й драмами, як, наприклад, у вірші “Лікарня” (1921). Зникають примарні,
Издроги холоду… Хвороби, смерті, голод…” Реально, без космічної перспективи “станути в невимовному світлі” сприймає поет і свій можливий кінець: “Перемиготіла Життя, Порожній, перехожий рій…”
Однак безперечним залишається факт, що росіянку революція Білий виразив саме в космічних масштабах. Її він прийняв як прообраз, як символ майбутнього розкріпачення всієї людської сутності, насамперед творчого поетичного самовираження, для чого, по його гарячому переконанню, повинен буде відбутися ще й “внутрішній акт революції” (“…ми повинні отрешиться від старого миру усередині, якщо волим до будівництва нового миру навколо”).
(2 votes, average: 2.50 out of 5)