Галерея “мертвих душ” закінчується в поемі Плюшкиным. Витоки цього образу знаходимо в комедіях Плавта, Мольера, в прозі Бальзака. Проте, в той же час, гоголевский герой – породження російського життя. “У середовищі загального марнотратства і розорення… у суспільстві Петуховых, Хлобуевых, Чичиковых і Маниловых… людини недовірливої і недурної… мимоволі повинен був охопити страх за своє благополуччя. І ось скупість природно стає тією манією, в яку розвивається його злякана недовірливість…
Плюшкин – російський скупий,
Основні риси Плюшкина – скупість, жадність, жадання накопительства і збагачення, настороженість і підозрілість. Риси ці майстерно передані в портреті героя, в пейзажі, в описі обстановки і діалогах.
Дуже виразна зовнішність Плюшкина. “Обличчя його не представляло нічого особливого; воно було майже таке ж, як у багатьох худорлявих людей похилого віку, одне підборіддя тільки виступало дуже далеко уперед, так що він повинен був всякий раз закривати його хусткою, щоб не заплювати;
” Примітний наряд Плюшкина – засалений і рваний халат, намотане на шиї ганчір’я… Портретом цим захоплювався С. Шевырев. “Плюшкин так живо бачиться нам, неначе ми його пригадуємо на картині Альберта Дюрера в галереї Дориа.”., – писав критик.
Маленькі бігаючі очки, схожі на мишей, свідчать про настороженість і підозрілість Плюшкина, породжену страхом за своє майно. Лахміття його нагадує одяг жебрака, але ніяк не поміщика, що має тисячу з гаком душ.
Мотив убогості продовжує розвиватися в описі села поміщика. У усіх сільських будовах помітна “якась особлива ветхість”, хати зроблені із старих і темних колод, дахи схожі на решето, у вікнах немає стекол. Будинок самого Плюшкина виглядає “якимсь дряхлим інвалідом”.
Місцями він в один поверх, місцями в два, на огорожі і воротях – зелена пліснява, крізь дряхлі стіни видніються “голі штукатурні грати”, з вікон відкриті тільки два, інші – заставлені або забиті.
“Жебрацький вид” тут метафорично передає духовну убогість героя, жорстку обмеженість його світосприйняття патологічною пристрастю до накопительству.
Позаду удома тягнеться сад, такий же зарослий і заглухлий, який, проте, “цілком мальовничий у своєму картинному запустінні”. “Зеленими хмарами і неправильними трепетолистными куполами лежали на небесному горизонті сполучені вершини тих, що розрослися на волі дерев. Білий колосальний ствол берези… підіймався з цієї зеленої гущі і круглив на повітрі, як…мармурова виблискуюча колона… Місцями розходилася зелена гущавина, осяяна сонцем…
” Сліпуче білий, мармуровий ствол берези, зелена гущавина, яскраве, виблискуюче сонце – по яскравості своїх фарб і наявності світлових ефектів пейзаж цей контрастний опису внутрішнього убрання поміщицького будинку, що відтворює атмосферу безживності, смерті, могили.
Увійшовши до будинку Плюшкина, Чичиков відразу ж потрапляє в темряву. “Він ступив в темні, широкі сіни, від яких подуло холодом, як з льоху. З сіней він потрапив до кімнати, теж темної, трохи осяяної світлом, що виходило з-під широкої щілини, що знаходилася внизу дверей”. Далі Гоголь розвиває намічений тут мотив смерті, безживності.
У іншій кімнаті поміщика(куди потрапляє Чичиков) – зламаний стілець, “годинник з маятником, що зупинився, до якого павук вже приладнав свою павутину”; люстра в полотняному мішку, завдяки шару пилу схожа “на шовковий кокон, в якому сидить черв’як”. На стінах Павло Іванович помічає декілька картин, але сюжети їх цілком визначені – битва з кричущими солдатами і тонучими кіньми, натюрморт з головою, що “висіла, вниз качкою”.
У кутку кімнати на підлозі навалена величезна купа старого мотлоху, крізь величезний шар пилу Чичиков помічає там шматок дерев’яної лопати і стару підошву чобота. Картина ця символічна. На думку І. П. Золотусского, купа Плюшкина – це “надгробний пагорб над ідеалом матеріаліста”. Дослідник відмічає, що всякий раз, коли Чичиков зустрічається з ким-небудь з поміщиків, він здійснює “огляд своїх ідеалів”. Плюшкин в даному випадку “є” станом, багатством.
Фактично це найголовніше, до чого прагне Чичиков.
Саме грошова незалежність відкриває для нього дорогу до комфорту, щастя, благополуччя і так далі. Усе це нерозривно злито у свідомості Павла Івановича з будинком, сім’єю, родинними зв’язками, “спадкоємцями”, повагою в суспільстві.
Плюшкин же проробляє в поемі зворотний шлях. Герой неначе відкриває нам зворотну сторону чичиковского ідеалу – ми бачимо, що будинок поміщика повністю запущений, сім’ї у нього немає, усі дружні і споріднені зв’язки він розірвав, у відгуках про нього інших поміщиків немає і натяку на повагу.
Адже був колись Плюшкин бережливим хазяїном, був одружений, і “сусід заїжджав до нього пообідати” і повчитися у нього господарству. І все було у нього не гірше, ніж у інших: “привітна і балакуча хазяйка”, хлебосольством, що славилася, дві миловидні дочки, “біляві і свіжі, як троянди”, син, “метке хлопченя”, і навіть учитель-француз. Але “добра хазяйка” його і молодша дочка померли, старша втекла з штаб-ротмістром, “синові прийшла пора на службу”, і Плюшкин залишився наодинці.
Гоголь уважно простежує цей процес розпаду людської особистості, розвиток в героєві його патологічної пристрасті.
Самотнє життя поміщика, вдівство, “сивина в жорсткому волоссі”, сухість і раціоналізм характеру(“людські почуття…не були в нім глибокі”) – усе це дало “ситу їжу скупості”. Потураючи своїй ваді, Плюшкин поступово розоряв усе своє господарство. Так, сіно і хліб у нього гнилизна, борошно в підвалах перетворювалося на камінь, полотна і матерії “зверталися в пил”.
Пристрасть Плюшкина до накопительству стала воістину патологічною: щодня він ходив по вулицях свого села і збирав все, що підвернеться під руку: стару підошву, бабину ганчірку, залізний цвях, глиняний черепок. Чого тільки не було на дворі поміщика : “бочки, перетни, цебри, лагуни, джбани з рильцями і без рилець, побратими, козуби.”.
“Заглянув би хто-небудь до нього на робочий двір, де наготовано було на запас всякого дерева і посуду, що ніколи не вживався, – йому б здалося, вже чи не потрапив він в Москву на дерев’яний двір, куди щодня вирушають розторопні тещі і свекрухи…робити свої господарські запаси.”., – пише Гоголь.
Підкоряючись жаданню наживи і збагачення, герой поступово втратив усі людські почуття: він перестав цікавитися життям своїх дітей і онуків, посварився з сусідами, відвадив усіх гостей.
Характеру героя в поемі цілком відповідає і його мова. Як відмічає В. В. Литвинов, мова Плюшкина є “одно безперервним буркотінням”: скарги на оточенні – на родичів, селян і лайку зі своїми дворовими.
У сцені купівлі-продажу мертвих душ Плюшкин, як і Собакевич, починає торгуватися з Чичиковым. Проте, якщо Собакевич, не піклуючись про моральну сторону питання, ймовірно, здогадується про суть афери Чичикова, то Плюшкин навіть не замислюється про це. Почувши про те, що можна отримати “прибуток”, поміщик неначе забуває про все: він “ожидовел”, “руки його затремтіли”, гроші від Чичикова він “прийняв в обидві руки і поніс їх до бюро з такою ж обережністю, нібито ніс яку-небудь рідину, щохвилини боячись розхльостати її”.
Таким чином, моральна сторона питання йде від нього сама собою – вона просто меркне під натиском почуттів” героя, що “наринули.
Саме ці “почуття” виводять поміщика з розряду “байдужих”. Белинский вважав Плюшкина “особою комічною”, бридкою і огидною, відмовляючи йому в значності почуттів. Проте в контексті творчого задуму автора, представленій в поемі життєвій історії героя цей характер представляється найскладнішим серед гоголевских поміщиків.
Саме Плюшкин(разом з Чичиковым), за задумом Гоголя повинен був з’явитися морально відродженим в третьому томі поеми.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)