О’Генрі Вождь Червоношкірих Думалось, що то буде ловкий справуночок. Та постривайте: розкажу вам, як воно вийшло насправді. Ми з Біллем Дрісколом були саме на Півдні, в штаті Алабама. І взяли ми собі в голову – викрасти дитину.
Як казав згодом Білл, “тієї миті розум нам потьмарився”. Та ба! Збагнули це ми вже потім.
Було там одне містечко, пласке, як млинець, а звалося, куди твоє діло,- Вершина. Люди в ньому жили сумирні, неприскіпливі – словом, селюки, що їм тільки круг клечаного дерева танцювати. У нас із Біллом було разом доларів
Любов до своїх дітлахів, гадали ми, має бути особливо сильна в напівсільських містечках. Саме тому, а також з інших причин викрасти дитину тут набагато легше, ніж у радіусі дії газет, що відразу ж посилають перевдягнених репортерів і здіймають несусвітній галас А Вершина не могла загрозити нам нічим страшнішим за кількох констеблів та ще плохеньких собак-слідців і двох-трьох викривальних статей у “Щотижневому
Ми вибрали нашою жертвою єдиного сина значного городянина, що звався Ебепезер Дорсет. Татусь був чоловік шановний, відомий жмикрут, що кохався в прострочених заставних паперах, і заклятий ворог усіляких грошових пожертв. Синок був десятирічний хлопчисько, геть поцяцькований ластовинням, волосся він мав такого кольору, як обкладинка журналу, що його купуєш, чимдуж поспішаючи на поїзд.
Ми з Біллом подумали, що Ебенезер останню сорочку з себе скине, а виплатить за сина дві тисячі доларів до цента. Та постривайте: розкажу вам, як воно вийшло насправді. Милі за дві од містечка стоїть невисока гора, поросла густою кедриною. Потойбіч гори є печера.
Туди ми понаносили харчів. Одного вечора, коли зайшло сонце, ми під’їхали візком до будинку старого Дорсета. Хлопчисько гуляв па вулиці: штпурляв камінням у кошеня, що сиділо на паркані черев вулицю. – Гей, малий! – гукнув Білл.-Хочеш, покатаю та ще й дам кульок цукерок?
На відповідь хлопець пожбурив у Білла шматком цегли і влучив у самісіньке око. – За це старий заплатить іще п’ятсот доларів,- сказав Білл, злазячи з візка. Хлопчисько борюкався, як ведмідь середньої ваги. Та зрештою ми його таки запхнули на дно візка і поїхали Привезли його до печери.
Коня я прив’язав у кедрині, а коли стемніло, доправив візок у сусіднє село, за три милі, де ми його найняли, і вернувся назад пішака. Коли я зайшов у печеру, Білл само заліплював пластирем садна й синці на своєму виду. За великим каменем, що заступав вхід у печеру, горіло вогнище. Хлопчисько, встромивши собі в руде волосся два канючині пера, стежив за казанком, де варилася кава. Він націлився па мене палицею і промовив: – Проклятий блідолиций!
Як смів ти прийти в табір Вождя Червоношкірих, грози Рівнин? – Уже все гаразд,- сказав Білл, закачуючи колоші й обдивляючись синці на ногах.- Ми граємося в індіанців. Пригоди Бафло Білла,- як їх показують у цирку, проти наших пригод – все одно, що діафільм з краєвидами Палестини. Я – старий мисливець Генк і потрапив у полон до Вождя Червоношкірих.
На світанку мене оскальпують. Мати божа! Ну й брикається ж цей хлопець!
Так, сер, хлопчисько розгулявся на всі боки. Жити в печері, ночувати біля вогнища – це була для нього цікава розвага; хлопець навіть забув, що він сам полонений. Мене він одразу охрестив Зміїним Оком, оголосив шпигуном і попередив, що, коли зійде сонце, мене засмажать живцем на вогнищі – хай тільки його воїни вернуться з походу.
Сіли ми вечеряти. Хлопчисько напхав повен рот хліба і шинки з підливою і почав без упину базікати. Він виголосив застольну промову такого змісту: – Мені тут подобається.
Я ніколи ще не почував біля вогнища, але одного разу в мене був ручний опосум, а минулого дня народження мені сповнилося дев’ять років. Ненавиджу ходити до школи. Пацюки з’їли шістнадцятеро яєць у зозулястої курки тітки Джіммі Тальбота. А справжні індіанці є в цьому лісі? Дайте ще підливи.
Правда, вітер дме тому, що дерева колихаються? У нас було п’ятеро цуценят. Чому в тебе ніс такий червоний, Генку? Мій тато мав багато грошей.
А зірки гарячі? В суботу я двічі оддухопелив Еда Уокера. Не люблю дівчат.
Ропуху не можна брати руками: треба ловити шворкою. А що, воли німі? Чому помаранчі круглі? А ліжко у вас є у печері? Амос Маррей має на ногах по шість пальців.
Папуга вміє розмовляти, а мавпи й риби не вміють. Скільки це дюжина? Раз у раз хлопчисько згадував, що він червоношкірий, хапав свою палицю, яка правила йому за рушницю, і чалився навшпиньки до виходу печери – подивитися, чи немає поблизу розвідників ненависних блідолицих. Час от часу він вигукував свій бойовий клич, від якого старого мисливця Генка проймали дрижаки. Хлопчисько настрахав Білла з самого початку.
– Вождю Червоношкірих,- питаю я його,- а додому тобі не кортить? – Чого я там не бачив? – каже він.- Дома нудно. Школа остогидла. Мені Подобається ночувати біля вогнища.
Ти не одведеш мене додому, Зміїне Око? – Поки що ні,- кажу я.- Поживемо трохи в печері. – От і добре,- каже він.- Оце-то життя! Я ще зроду так не розважався.
Спати ми лягли десь біля одинадцятої. Послали долі вовняні й ватяні ковдри і поклали Вождя Червоношкірих посередині. Що він утече, ми не боялись. Годин, мабуть, зо три він не давав нам заснути: щомиті схоплювався на рівні ноги, хапав свою рушницю і сичав на вухо мені й Біллеві: “Цить!” Трісне в лісі суха галузка або зашелестить листя, а в його хлопчачій уяві – то підкрадається ватага розбійників.
Зрештою я заснув неспокійним сном. Снилося мені, що мене викрав і прип’яв ланцюгом до дерева лютий рудоволосий пірат. На світанку я прокинувся від страшного Біллового вереску. Це був не крик, не лемент, не рев, не зойк, яких можна було б чекати від голосників чоловіка,- це був звичайнісінький непристойний, страхітливий, пронизливий вереск жінки, що побачила привида або гусінь. Ви навіть не уявляєте собі, як страшно, коли дужий, сміливий, здоровий чолов’яга верещить у печері удосвіта, наче баба.
Я зірвався на рівні ноги. Вождь Червоношкірих сидів на грудях у Білла, вчепившись однією рукою йому в чуприну. В другій руці він тримав гострого ножа, що ми ним різали шинку, і, згідно з оголошеним учора вироком, таки справді силкувався зняти з Білла скальп. Я одняв у хлопчиська ножа і знову поклав його в постіль.
Але з тієї хвилини Білл занепав духом. Він лежав на своєму місці скраю, але вже ні разу не склепив очей, поки хлопець жив з нами. Я подрімав часину, та перед сходом сонця раптом згадав, що Вождь Червоношкірих присудив мене до страти на вогнищі, коли зійде сонце. Не думайте, що я нервувався чи боявся. Ні, але я сів, запалив люльку і притулився до стіни.
– Чого це ти так рано встав, Семе? – спитав Білл. – Хто, я? – кажу.- Та щось у мене плече поболює. Дай, думаю, сяду, може, Полегшає.
– Брешеш! – каже Білл.- Ти боїшся. Тебе мають спалити, коли зійде сонце, і ти боїшся, що він це зробить. А він такий, що спалив би, якби знайшов сірника. Ох, який жах, Семе!
Невже хто-небудь погодиться заплатити гроші, щоб йому вернули назад таке чортеня? – Авжеж,- кажу я.- Саме коло таких розбишак батьки всією душею упадають. Ну, ви із вождем уставайте та варіть снідати, а я тим часом сходжу на гору та роздивлюся, що навкруги робиться.
Я виліз на вершечок нашої невеликої гори й озирнув околицю. Біля містечка я сподівався побачити загін здорових фермерів, озброєних косами й вилами, що вийшов на розшуки негідників, які викрадають дітей. Але я побачив мирний краєвид і на всьому обширі одного-єдиного чоловіка, що орав сивим мулом. Ніхто не ходив з гаками понад річкою, не літали туди й сюди вершники, щоб сповістити нерозважних батьків, що ще нічого невідомо. Замріяний дрімотний спокій оповивав ту частину Алабами, що лежала перед моїми очима.
– Мабуть,- сказав я сам собі,- вони й досі не довідалися, що вовки вкрали з кошари ягнятко. Боже, поможи вовкам! – І подався снідати. Підходжу до печери, бачу: стоїть Білл, припавши до стіни, важко дихає, а хлопчисько заміряється на нього каменюкою з кулак завбільшки. – Він укинув мені за комір гарячу картоплину,- пояснив Білл,- і роздушив її ногою, а я дав йому ляпаса.
Револьвер з тобою, Семе? Я відняв у хлопця каменюку і так-сяк їх утихомирив. – Я тобі цього не подарую,- каже хлопчисько Біллеві.- Ніхто ще ніколи безкарно не вдарив Вождя Червоношкірих. Тож начувайся.
Поснідавши, хлопець виймає з кишені шкураток, обмотаний шворкою, і, розмотуючи її, виходить з печери. – Що це він надумався? – стурбовано питає Білл.- Як ти гадаєш, Семе, він не збирається втекти? – Не бійся,- кажу я.- Він, очевидячки, не з тих, що держаться хати.
Але нам пора скласти план, як ми дістанемо викуп.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)