Перше Кохання. Коли зав’язуються його перші паростки, то людина зовсім по-іншому починає сприймати і себе, і цілий світ: неначе розквітає душа, а з нею і все навколо. У новелі Григора Тютюнника “Зав’язь” перед нами розкривається початок цього найніжнішого почуття, яке письменник порівнює з чудом пробудження зав’язі на гілочках на початку весни. “Зав’язь” – це чудовий зразок глибоко психологічної прози, написаної з чудовою простотою, вражаючою щирістю кожного слова, кожного образу.
Зав’яззю є народження першого
Потужною ліричною хвилею захоплюють нас почуття хлопця – йому, молодому та закоханому, увесь світ видається прекрасним, юним, чистим. Він збирається на побачення, не прислуховуючись до діда, котрий скептично ставиться до предмету закохання: “то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять”. Во для Миколи, як і для будь-якого закоханого, кохана дівчина – найкраща, наймиліша. І ось нарешті зустріч закоханих. Соня хоче подивитись сніг, що зберігся у Проваллі, і вони лізуть униз. Це є символом біди, яка може очікувати закоханих – чорна, холодна прірва, – на противагу щастю,
Це перший досвід почуттів, і вони не знають, що казати, що робити. Миколка соромиться, губиться… Хоче поцілувати дівчину, здогадується, що вона хоче того ж, але вагається: “А що, – думаю, – як я її поцілую, а вона мене – в пику?” І, навіть, коли наважується, поцілунок виходить незграбним.
Почуття юнака нічим не затьмарені, вони чисті та цнотливі. Але, чи такі ж почуття має дівчина?
Соня – норовлива, гонориста, вона до певної міри грається почуттями, ЇЇ емоції складні, суперечливі. То вона покірна та лагідна, то сердиться, що парубок не може утримати її, то хоче поцілунку, то намиста, подібного до зав’язі. Тобто сам символ зав’язі має два боки: як символ кохання, що зароджується, і як символ зародження прагматичного начала. І що вийде переможцем, залежить від молодих палких душ.
Чистота першого кохання може протистояти матеріальності цього світу. І ось вони вже сидять на лавочці, мріють, “не розплітаючи обіймів”, про Майбутнє, і Соня розповідає хлопцеві, які гарні сорочки йому вишиє. Вони такі юні, так захоплені прекрасним сьогоденням, прекрасною миттю побачення, що їхні мрії романтичні, чисті, нічим не затьмарені.
Уночі дід загадує розкладати у саду багаття: “Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде к лихій годині зав’язь”. Це не лише слова практичного селянина, у них одвічна думка-застереження: треба ретельно попрацювати, щоб зберегти все те добре, що народжується і в природі, і в душі. Кохання хлопця щедре, воно окриляє, дає наснагу. І з радістю працює він у саду зі своїм дідом, окурює дерева та думає про Соню, прагне зробити хороше і для неї: розкладає вогонь на межі, щоб димом тягло і до сусідів, щоб збереглась зав’язь, котра їй так сподобалась: “Та не там, ближче до саду розкладай! – сердито гукають дід. – Нічого, – одказую так, як вони мене вчили, – буде в людей – буде і в нас… А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до вечора, либонь, не дотерплю, не доживу…”
Дуже глибоким є образ дідуся Миколки. Зумів він виховати онука гарною та доброю людиною. За дражливими словами відчувається безмежна любов до онука, проникливість та тривога за недоторканість його душі.
Формування душі, моральних цінностей, усвідомлення високого сенсу почуття любові, вміння берегти – ось про що написана ця новела. І хочеться вірити, що світлі та чисті почуття герої зможуть пронести через усе своє життя.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)