Вакула-коваль – головний герой повісті, що відкриває другу частину “Вечорів”.
В. закоханий у вередливу дочку багатого козака Корния Чуприни, чорнооку сімнадцятилітню Оксану. Та в кепкування вимагає добути для неї черевики(туфельки), які носить сама цариця, – інакше не вийде заміж за В.; коваль біжить з села з наміром ніколи в нього не повертатися – і випадково прихоплює мішок, в який його мати, сорокарічна відьма Солоха, сховала залицяльника-біса, коли нагрянули до неї інші кавалери. Повторивши сюжетний хід повести про св.
Иоанне,
Умудряється осідлати біса і, погрожуючи тому хрестом, вирушає в Петербург. Змішавшись з натовпом запорожців, проникає в палац; випрошує у Катерини Великою царські черевики. Тим часом злякана Оксана устигає без пам’яті закохатися в коваля, даремно нею скривдженого і, може трапитися, втраченого назавжди.
Черевики доставлені, але весілля відбулося б і без них.
Від сцени до сцени тональність оповідання все м’якша, все глузливіша; образ “світового зла”, з яким належить упоратися ковалеві, все несерйозніше. Розв’язуючи мішок з бісом,
Як більшість героїв “Вечорів”, В. прописаний в напівлегендарному минулому. В даному випадку це умовне “золоте століття” Катерини, напередодні відміни запорізької вольниці, коли світ не був ще такий нудний, як зараз, а чаклунство було справою звичайною, але вже не таким страшним, як раніше. Відьми і демони не те щоб приручені, але вже не всевластны і часом смішні.
Біс, верхи на якому подорожує В., – “спереду абсолютно німець”, з вузенькою верткою мордочкою, кругленьким п’ятачком, тоненькими ніжками.
Він швидше схожий на “моторного франта з хвостом”, чим на біса, що б’ється під час Страшного суду грішниками, яким зображував його В.(В. не лише коваль; він ще і богомаз) на стіні церкви, до петербурзького вояжу. І тим більше не схожий він на того страшного диявола в пеклі, якого В. намалює пізніше, “в спокутування” цієї поїздки(“такого бридкого, що усі плювали, коли проходили мимо бач, яка кака намальована”!). Більш того, самий образ осідланого біса відбитий у безлічі сюжетних дзеркал (мати В.
“біс-баба” відьма Солоха, на самому початку повести невдало приземляється в печі – і біс виявляється верхи на ній; батько Оксани Чуприна, одна з численних залицяльників Солохи, схована в мішок, де вже сидить дяк); те, що смішно, вже не може бути до кінця страшно.
Це по-перше; по-друге, В. стикається з нечистю, використовуючи зло на благо (хоч би своє особисте благо – не коли-небудь, а саме в ніч перед Різдвом. За логікою “Вечорів”, в “малому”, календарному часі язичницька повсякденність настільки відрізняється від навечерий церковних свят, наскільки у великому, історичному часі стара старовина відрізняється від недавнього минулого.
Чим ближче до Різдва і Пасхи, тим зло активніше – і тим воно слабкіше; передріздвяна ніч дає нечисті останній шанс “пустувати” – і вона ж ставить межу цим “витівкам”, бо всюди вже колядують і славлять Христа.
По-третє, В. при усій своїй “ковальській” силі неймовірно простодушний. А головне, він самий набожний з усіх жителів села; про набожність героя оповідач повідомляє з м’яким гумором, – але повертається до цієї теми невідступно, аж до фіналу. (Повернувшись з “подорожі”, В.
Розсипає святкову заутреню і обідню, засмучується, сприймає це як розплату за спілкування з нечистим, якого він на прощання висік, але не перехрестив; заспокоєння приходить до героя лише після твердого рішення в наступний тиждень сповідуватися у всьому попові і з сьогоднішнього дня почати бити “по п’ятдесяти поклонів через увесь рік”.
Через те В., будучи сином “відьми” і особистим ворогом скривдженого ним біса, може лицем до лиця зустрітися з нечистю – і залишитися неушкодженим. Торкається це не лише основної сюжетної лінії, але і побічних її відгалужень.
Відправлений Оксаною за черевичками(за казковим принципом “піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що”), В. повинен набути чарівного помічника – бо самостійно йому не впоратися. Добрі помічники в повістях циклу практично відсутні; тому В. прямо спрямовується до Пузатого Пацюку, про якого усі говорять, що він “знає усіх бісів і все зробить, що захоче”.
Пацюк вигнаний(чи, швидше, біг) із Запоріжжя, що удвічі недобре. Січ знаходиться за порогом нормального світу, як біс знаходиться за його рисою; але навіть із Запоріжжя за добрі справи не виганяють. Живе він на відшибі, нікуди не виходить; сидить по-турецьки.
Щось “інше”, чуже, басурманське проступає і в його вигляді: низенький, широкий, в таких неосяжних шароварах, що, коли він рухається по вулиці, здається, ніби кадь йде сама собою.
З’ївши миску галушок, Пацюк береться за вареники, причому вони самі стрибають в сметану, а потім вирушають в рот до їдця. Але навіть побачивши усе це; навіть привітавши Пузатого Пацюка словами: “Ти доводишся трохи зрідни рису”; навіть отримавши двозначну відповідь: “Коли треба риса, то і ступай до біса тому не треба далеко ходити, у кого біс за плечима”, – В. все ще не розуміє, куди і до кого він угодил.
І тільки лише зміркувавши, що Пацюк жере скоромне в ніч перед Різдвом, коли покладена “голодна кутя”, да і то лише після зірки(тим більше що зірки вкрадені з неба Солохой і її франтівським дружком, який і сидить у В. за плечима, в мішку), В. здогадується, хто сидить перед ним. Пацюк не просто “знає усіх бісів”, не просто “зрідни рису”; він і є справжнісінький біс. А його “хата” – потойбічний світ; вареник, який сам собою потрапляє в рот В., – своєрідне міфологічне “випробування”. (Живі не можуть їсти “замогильну” їжу.
) Будь-якому героєві повістей з древнього, “міфологічного” життя такий візит в лігво “ворога” обійшовся б дорого, у кращому разі коштував би життя, в гіршому – душі. Проте набожний, хоча і не занадто швидко міркуючий(принаймні, в цій сцені) коваль запросто покидає “зачароване місце”, щоб буквально в наступному епізоді осідлати іншого біса: поменше, побезглуздіше і позговірливіше Пацюка.
Потім В. мужньо переносить небезпечний політ – і потрапляє в Петербург. Це в усіх відношеннях дивне місце, плаваюче в море вогнів(як би що помінялося “ролями” з різдвяним небом), відокремлене від решти світу шлагбаумом. Тобто подібно до Січі, що перебуває за порогом.
Чи дивно, що В. з бісом негайно потрапляють в компанію запорожців, що рік тому проїздили через Диканьку. Продемонструвавши їм своє уміння говорити “по-російськи”(“Што, балшой місто” – “дивна пропорція”), В.
За допомогою хвостатого “стру-мента” примушує запорожців узяти себе в палац.
З палацом все теж йде далеко не просто.
Поряд з ангелоподібною государинею виявляється двозначний персонаж – щільна людина в гетьманском мундирі, який мало того що кривий(перша ознака “дьяволоватос-ти”), але і учить козаків лукавити. Тобто поводиться, як справжнісінький біс, лукавий. Прямий, етимологічний, сенс “темного”, демонічного прізвища підкреслений сусідством з “променистим” титулом “Світлий”(“Світлий обіцяв мене познайомити сьогодні з моїм народом.”.). Але простодушний В.
Знову не розуміє, хто стоїть перед ним(тим більше що образ Потемкина урівноважений в цій сцені образом правдивого письменника Фонвизина, який теж знаходиться в оточенні імператриці і втілює “добрий”, чесний початок петербурзького життя). І знову духовне невідання сходить В. з рук. Він – не запорожець; він – не лукавить; він повз Світлого Потемкина звертається безпосередньо до цариці, чиї “цукрові ніжки” щиро захоплюють його, – і тому отримує від неї бажані черевики.
Тоді як хитрі запорожці незабаром залишаться з носом – Січ, яку вони просять зберегти, заради чого і прибули в столицю імперії, буде скасована в 1775 р.
Втім, скасування Січі означатиме не лише остаточне завершення “міфічної старовини”, але і “початок кінця” романтично-легендарного минулого. Шлях до нестрашної, але нудної сучасності відкритий; малому “дитяті” В. і Оксани призначено життя у світі, де пригоди, подібні тим, що припали на долю В., стануть вже неможливими, бо старовинна нечисть виявиться остаточна витісненою з реальності в область баєчок Рудого Панька і в сюжети церковних розписів коваля В. : “…яка кака намальована”!
(2 votes, average: 4.00 out of 5)