Трилогія про пригоди двох друзів ЧАСТИНА ПЕРША Яку розсказує Павлуша Завгородній НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ РОБІНЗОНА КУКУРУЗО ТА ЙОГО ВІРНОГО ДРУГА І ОДНОКЛАСНИКА ПАВЛУШІ ЗАВГОРОДНЬОГО В ШКОЛІ, ДОМА ТА НА БЕЗЛЮДНОМУ ОСТРОВІ ПОБЛИЗУ СЕЛА ВАСЮКІВКИ
РОЗДІЛ І Метро під свинарником. Тореадори з Васюківки. Собакевич
– От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку – тиждень чухатимешся!
Вилазь, чуєш!
Ми лежимо в густих бур’янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.
– Вилазь,
– Знаю, знаю, – ледь чутно зітхає, мій друг і нарешті наважується подати голос.
– Діду! – жалібно озивається він.
– Давай-давай!
– Діду, – ще жалібніше повторює мій друг, – ви одійдіть за хату, ми виліземо. Бо ж ви битиметесь.
– Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!
– Та ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.
– Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що…
– Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо – нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.
Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся,
Ми вилазимо з бур’янів.
Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п’ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географічна карта.
У-у, скотиняка! Щоб ти…
Це через неї ми вскочили в халепу.
У нас була прекрасна, благородна ідея – провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у – Васюківці! Станція “Клуня” – станція “Крива груша”. Три копійки в один кінець.
Родичі – безплатно. З учительки арифметики – п’ять копійок.
Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом – непередбачена катастрофа! – клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти-дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і…
Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося – чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам’яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна…’ Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху!
Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?
Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.
Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів – Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес, – Великі Зондські.
Ну, так Ява – це не острів.
Ява – це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.
Мабуть, вам дивно, що то за ім’я таке – Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: “Я – Ваня”, а вийшло “Ява”, чи то “Іван” у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте “Ява” до нього, як реп’ях до собачого хвоста.
Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.
У них взагалі вся сім’я інтересна.
Батько на скрипці грає. Корова – Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) – мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав’язує.
Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить – праве саме заплющується. Але ж і б’є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б’є!
Городські мисливці, що “Волгами” з Києва приїжджають, тільки ахають.
“Ви, дедушка, абсолютний чемпіон”, – кажуть.
На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.
Мати ж Явина – депутат райради, ланкова кукурудзоводів.
Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:
– Опозогив! – Вона букву “р” не вимовляє. – Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!
Такого шелесту наробила – Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дриза – тільки п’ятами залопотів.
Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер.
Таких на мільйон лише один буває.
Ява сам говорив:
– Ми, – говорив, – з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?
– З фантазією, – підтакував я.
– Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: “Ондо, каже, Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці!
Нема на них буцегарні”.
– Чув. Точно.
– Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня.
– Треба, – погоджувавсь я.
І Ява весь час вигадував різні штуки-викаблуки заради нашої слави.
Отож ми з ним піймали в лісі пугутькало і випустили в клубі під час лекції на тему “Виховання дітей у сім’ї”. Лектор упав з трибуни і вилив собі на голову графин з водою.
А старі дідові підштаники на телевізійну антену над клубом, думаєте, хто повісив? Ми, звичайно.
А то якось влітку Ява сказав:
– Давай влаштуємо бій биків.
– Га? – не відразу второпав я.
– Ти пам’ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися “Тореадор”?
– Ага… То й що?
– Пам’ятаєш, на арені розлючений бик, а тут дядько у капелюсі, з гинджалом, перед ним танцює.
– Так-так-так…
– А потім – рраз! Бик – беркиць! І оплески.
– Ага. Здорово… Але це ж убивати треба.
Хто ж нам дозволить убивати поголів’я?
– Тю, дурний! Убивати! Що це тобі – м’ясозаготівля, чи що. Це ж видовище.
На стадіоні. Вроді футбола. Головне тут – красиво вимахувати червоною плахтою і ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило.
Ти ж бачив. Тореадори – це найсміливіші герої і ловкачі. Головне тут – тренування і спритність. Розумієш? Уперше в історії Васюківки – бій биків.
Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з’їжджаються з усієї України. Трансляція по радіо і по телевізору.
Навіть у Жмеринці видно буде.
Я посміхнувся. Це було здорово. По радіо, по телевізору і взагалі…
Ми повмощувались зручніше і почали обговорювати подробиці. Насамперед – бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться.
Очі – наче тракторні фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.
Цього літа один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигоні голий-голісінький – загоряв. Голова під парасолькою, все інше на сонці. І раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним.
Дачник товстий, з черевцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозі.
Як той дачник на стовп видряпався – досі невідомо. Але факт – півдня загоряв на ізоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не під’їхав комбайнер Микола на комбайні і не зняв його. Дачник штани надів і одразу на станцію: додому їхать.
Ні, хай з бугаєм Петькою вороги наші б’ються.
Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже мені противний був цап Жора, бо з’їв мою сорочку, колися у калабані купався.
Але Ява мене не підтримав.
– Ні, – сказав він, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплесків не почуємо. І йдеться про бій биків, а не цапів.
Треба, щоб було щось бичаче, коров’яче щось – велике і крутороге.
– Коров’яче? – кажу. – Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крім Петьки, справжніх биків у нас чортма, а корів скільки хочеш. І взагалі ніде не сказано, що обов’язково має бути бик.
Ява задумався:
– Хтозна, може й так.
– Тоді, – кажу, – кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
– А чому Контрибуція? Чому не ваша Манька?
– Бо в нашої Маньки теля і один ріг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас сміялися? Тореадори з однорогою коровою!
Карикатура. Такого ще ніколи в світі не було.
– Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
– Що значить “психічна”! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.
– Я – боюсь? От я зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!
– Я забираю, але ти все одно боїшся.
– Боюсь?
– Боїшся…
– Боюсь?
– Боїшся…
Я схопився рукою за вухо і в свою чергу затопив Яві кулаком у живіт. Ми покотилися по траві й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозі поганого, ми, качаючись, підібрали на свої штани і сорочки. Перший отямивсь я.
– Стривай, – кажу, – годі. А то замість бою биків у нас вийшов бій дураків.
– Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцію. Завтра поженемо пасти і спробуємо.
А то твоя Манька і справді для телевізора не підходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.
Мені вже остогидло битися, і я удав, ніби не зрозумів, як тяжко він образив нашу Маньку.
Наступного ранку ми зустрілися на шляху, що вів до вигону. Я гнав Маньку, Ява – Контрибуцію. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, і не підозрювали, який це історичний день.
У Яви на голові був крислатий дамський капелюшок, який лишився нам у спадщину від однієї дачниці, що відпочивала в нас позаторік. Капелюшок був на Яву завеликий і насувався на очі. Щоб хоч що-небудь бачити і не впасти, Ява мусив весь час сіпати головою, поправляючи його.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)