Надзвичайно плідний письменник, журналіст, драматург, автор близько ЗО книжок “великої прози” – романів, повістей, документальних, біографічних і автобіографічних творів, захоплюючих гостросюжетних політичних детективів, численних публіцистичних і літературно-критичних есе, п’єс і дитячих книжок.
Генрі Грем Грін народився 2 жовтня 1904 року в Беркемстеді (графство Хартфордшир) у сім’ї директора школи. Ріс тихим, спокійним хлопчиком, надзвичайно сором’язливим і вразливим, тому значно вирізнявся серед своїх п’яти більш
Роки навчання в міській школі стали для Г. Гріна “букварем жаху”. Особливої схильності до навчання в хлопця не було, весь вільний від занять час він проводив за читанням пригодницьких романів. Однокласники недолюблювали його, що деякою мірою позначилося на психіці підлітка: часто сумував, усамітнювався, відчував себе зайвим у суспільстві, декілька разів намагався покінчити життя самогубством.
По закінченні школи батькам врешті-решт удалося вмовити сина на обстеження у психоаналітика. Лікарі порадили юнакові зайнятися письменницькою справою, щоб хоч якось відійти від страшних
У 1925 році, закінчивши Белліол – коледж при Оксфордському університеті, Г. Грін переїхав до Лондона, де працював співробітником газети “Тайме”. Лондонський період став підготовчим етапом для визрівання його творчої майстерності і самобутності. У житті письменника почали з’являтися і нові друзі. У 1927 році Грін одружився з Вів’єн Дейрел-Браунінг.
Спілкування з дев’ятнадцятирічною Вів’єн повністю захопило романіста. За два з половиною роки їхнього знайомства ним було написано близько двох тисяч листів, до того ж іноді вона отримувала від нього по три послання на день. Він поставив собі за мету покорити серце коханої дівчини, і Вів’єн, захоплена надто палкими почуттями коханого, погодилася стати його дружиною.
У подальшому подружнього щасливого життя не склалося. Хоча Грін і відчував до дружини теплі почуття, присвячував їй свої книжки і регулярно писав ніжні і відверті послання, він свідомо проводив більшу частину сімейного життя віддалено від Вів’єн і двох своїх дітей. Однією з головних причин такої його поведінки був частий депресійний стан, що межував з непереборним бажанням покінчити життя самогубством. Як справедливо зазначав біограф Гріна Ф. Моклер, “двом настільки несхожим людям не слід було навіть думати про те, щоб пов’язувати себе узами шлюбу”.
Але й сам письменник, і його дружина, схоже, не могли чи не хотіли наважитися на розлучення – лише через багато років їхнє подружжя прийшло до природного фіналу.
З виходом у світ першого роману “Людина зсередини” (1929) Грем Грін зазнав шаленого успіху серед читачів. Але славу прозаїку приніс “Потяг у Стамбул” (1932). Цей і наступні твори з елементами детективного жанру – “Найманий вбивця” (1936), “Брайтонський льодяник” (1938), “Довірена особа” (1939) – були тими романами, які письменник називав “розважальними”.
А твори “Це поле бою” (1934) і “Мене створила Англія” (1935) мали зовсім інший характер, у них автор відтворив соціально-політичну ситуацію 30-х років XX ст.
Щоб заглушити розчарування в особистому житті і втекти від сімейних конфліктів, наприкінці 30-х років Грін багато подорожував Ліберією і Мексикою. Результати цих поїздок стали основою двох книг дорожніх нарисів “Подорож без карти” (1936) і “Дороги беззаконня” (1939).
У роки Другої світової війни письменник співпрацював з англійською секретною службою, служив у контррозвідці. “За натурою Грін був ідеальним шпигуном, – відзначав у своїй книзі про письменника Н. Шеррі, – і навряд чи можна щось пояснити в його житті, не сказавши, з яким поривом він віддавався цьому заняттю”. У 1944 році він покинув секретні служби і зайнявся літературним журналом, призначеним для розповсюдження у Франції.
Мандрівник і майстер газетного репортажу, Г. Грін поєднав у своїх творах лаконізм і гостроту журналістського бачення з глибоким знанням психології людини, анатомії її душі. Такими були його романи: “Сила і слава” (1940), “Суть справи” (1948), “Кінець любовного зв’язку” (1951), “Тихий американець” (1955), “Ціною втрати” (1961), “Почесний консул” (1973), “Людський фактор” (1978). У більшості з написаних творів проблема психологічної розробки характерів поєднана з постановкою гострих етичних, філософських і політичних проблем. Недаремно місцем дії багатьох книжок романіста стали “гарячі точки” планети, в яких не один раз побував і він сам, – В’єтнам, Куба, Африка, Гаїті, Аргентина, Панама. “Я радий, що не розучився робити прогнози в питаннях політики. Свого часу я був прямо або опосередковано причетний до подій історії, про які усі довідувалися тільки згодом.
На моїх очах розвалювались колоніальні імперії, руйнувався старий світ”, – сказав письменник в одному з інтерв’ю, даному 1986 року в Москві.
Г. Гріна завжди цікавили країни, де політична обстановка змушувала людину прийняти правильне в моральному розумінні рішення, навіть якщо воно коштувало їй життя. Його приваблювали складні і неоднозначні державні і воєнні перевороти в країнах Латинської Америки. Він часто розмірковував над проблемою тероризму й насилля, констатуючи, що “тероризм у наш час – не що інше, як наслідок гітлеризму”.
Проблема насилля над особистістю була поставлена ним досить оригінально в творах різних років: “Доктор Фішер із Женеви, або Вечірка з бомбою” (1980), “Монсеньйор Кіхот” (1982), “Комедіанти” (1966).
Головна заслуга письменника полягала у тому, що в дуже захопливій, майже детективній, а часто і просто детективній манері він висвітлив основну проблему сьогодення: вибір і рішення індивіда в критичний період життя.
До початку 50-х років XX ст. романіст небезпідставно прославився як один із найбільш читабельних сучасних англійських письменників у світі. У той же час у його особистому житті розпочався новий, емоційно насичений період, головною подією якого стало палке кохання до заміжньої жінки, матері двох дітей, леді Кетрін Уолстон. Коли вони познайомилися в 1946 році, у Грема Гріна ще тривав роман з Дороті Глоувер, яка стала його коханкою перед війною.
До того ж він іноді відвідував Вів’єн з дітьми, якій було відомо про його зв’язок з Дороті та й про інші, менш серйозні захоплення; але вона сподівалася, що їхній шлюб ще можна врятувати. Молодий чоловік не знаходив у собі мужності порвати з жодною із жінок.
Любовна історія Гріна і Кетрін закінчилась прохолодою у відносинах, оскільки письменник зрозумів, що кохана ніколи не покине сім’ю і не присвятить своє життя виключно йому. А в 1966 році в нього вже з’явилася нова коханка – Івон Клоетта, яка залишалась із ним до самої його смерті.
Весь цей час Грем Грін не переставав писати. У 70-80-ті роки XX ст. він видав романи “Почесний консул” (1973), “Людський фактор” (1978), “Доктор Фішер із Женеви, або Вечірка з бомбою” (1980), “Монсеньйор Кіхот” (1982), “Знайомство з генералом” (1984), “Капітан і ворог” (1991), які поставили його в один ряд із письменниками світового рівня. До останніх днів життя в ньому жила віра в особисте виняткове призначення.
Помер видатний класик світової літератури XX ст. З квітня 1991 року в Швейцарії у віці 86 років від такої хвороби крові.
Про Г. Гріна можна сказати словами одного з його героїв: “В мені живе ніби шість різних людей, і кожен з них вимагає від мене свого. Хто з них я сам, я не знаю”. Романіст вважав, що “завдання письменника – виразити співчуття будь-якій людській істоті”, і більш за все його цікавив стан людини в момент нелегкого життєвого вибору. Жорстокість деяких його персонажів випливала з того, що вони стримували в собі найменші прояви жалю і співчуття, свідомо роблячи себе знаряддям зла.
Однак герої творів тяжко боролися самі з собою, викликаючи співчуття в читача.
Пафос книг письменника – вічні пошуки справжнього, які переривалися війнами, вбивствами, безжалісним винищенням собі подібних. Автор мав пристрасть до “темних героїв” і так пояснював причину своєї дивної пристрасті: змусити людей побачити те, що вони “не розгледіли”.
Своє завдання романіста пояснював так: “Мені завжди здавалося, що роман має в будь-якому разі залишати читачу можливість самому уявити собі те чи інше обличчя. Не моє завдання наповнювати свої книги готовими ілюстраціями”. Герої Г. Гріна розкривалися в дії, а тому читач мав бути активним.
“Суть справи” – один із перших визначних творів письменника. Дія роману розгорнулася в одній із англійських колоній в Африці. Головний герой – поліцейський комісар Скобі, який заслужив у місті за свою непідкупність прізвисько “Скобі справедливий”. На момент початку роману він провів в Африці вже п’ятнадцять років разом з дружиною, яку вже давно не любив, а просто жалів.
Вона мала намір поїхати на деякий час до друзів у Південну Америку: для цього Скобі позичив грошей у торгівця Юсефа, опинившись, таким чином, у боргу перед ним. За час відсутності дружини в комісара зав’язався роман з Елен Ролт. Одночасно він заплутався і в службових справах: Юсеф шантажував поліцейського тим, що міг розкрити його подружню зраду, і вимагав, щоб той передав капітану корабля, який він повинен був обстежувати, алмази. Не дивлячись на чесність і порядність, герой крок за кроком наближався до морального падіння, що призвело його до самогубства. Протиріччя між законами церкви, які він не хотів порушувати, і веліннями своєї совісті, виявилися для нього “глухим кутом”, з якого він не бачив виходу.
Свою відмову від життя Скобі мотивував тим, що мусив звільнитися від двох жінок – дружини, яка ніколи не змогла б пробачити йому його зради (тому, що жила за релігійними, суспільними і т. д. правилами), і коханки, яку не міг далі мучити випадковими зустрічами.
Автор намагався вирішити головні проблеми: мотиви людських вчинків, сенс буття, відповідальність за інших людей. Перед читачем постала прірва безвихідного відчаю і непереборної самотності особистості. При цьому Г. Грін намагався показати ті сили, які визначали долю людини.
“Тихий американець” – один із провідних творів письменника. Події в ньому датовані 50-ми роками XX ст. (війна між французькими військами і загонами Супротиву в Південному В’єтнамі) і перенесені у в’єтнамське місто Сайгон, де в той час було багато розташовано дипломатичних місій, серед яких і дипломатична місія США.
Головними героями в романі виступили: англійський журналіст Томас Фаулер, іронічний, навіть цинічний, дещо сентиментальний, тендітна і красива в’єтнамська дівчина Фуонг та американський дипломат Олден Пайл (насправді шпигун), який проводив підривну діяльність проти комуністів і в’єтміновців. Між ними виник банальний любовний трикутник, який розв’язати видалося не дуже просто.
Одного вечора Томас Фаулер разом зі своєю коханкою Фуонг чекали на прихід знайомого американського дипломата Олдена Пайла. Але той так і не з’явився. Того ж вечора Фаулера забрали на допит до поліцейського відділення і сповістили про смерть Пайла. Його звинуватили в убивстві американського дипломата.
Однак за відсутністю доказів героя відпустили. Вдома він занурився в спогади. Пригадав першу зустріч і знайомство з Олденом в одному із сайгонських кафе; як трохи пізніше він познайомив “приємного на вигляд”, тихого, скромного і дуже серйозного Пайла зі своєю дівчиною Фуонг, у яку той одразу ж закохався. їм довелося разом побувати на передових позиціях, споглядаючи поле бою, “повне трупів”. “Мені не хотілося ще одного нагадування про те, як мало ми значимо, як швидко і нерозбірливо наздоганяє нас смерть”, – розмірковував Фаулер.
Незабаром він дізнався, що Пайл настільки сильно закохався в його подругу, що навіть мав намір одружитися з нею, планував відвезти Фуонг в Америку і познайомити з батьками (батько Олдена був відомим професором). Звісно ж Фаулер став відчувати до знайомого ворожі почуття, більше спостерігати за ним. Його підозри справдилися: американський дипломат насправді виявився шпигуном.
Пайл все ж запропонував Фуонг стати його дружиною, але та відмовила. Окрилений її вчинком, англійський журналіст відправив листа дружині в Англію (був одружений уже 5 років), у якому просив розлучення. Але жінка не погодилася розірвати шлюб через сугубо релігійні переконання (Елен Фаулер була католичкою).
Фаулер був у розпачі, а тому намагався втекти від думок, зануритися з головою в роботу.
Одного разу доля знову звела його з Олденом Пайлом. Вони разом опинилися в засідці, і Фаулер був серйозно поранений. Тільки завдяки Пайлу йому вдалося вибратися живим.
Проте журналіст уже вкотре нагадав знайомому, що ніколи не покине Фуонг і нікому її не віддасть.
Та доля була невблаганною до героїв і випробовувала їхню внутрішню стійкість повсякчас. Фаулеру не вдалося втримати біля себе дівчину. Деякий час вона жила з Пайлом, сподіваючись знайти опору в своєму незабезпеченому існуванні.
За цей час дівчина зрозуміла, що Фаулер для неї – найдорожча людина, а тому знову повернулася до англійця.
Кульмінація роману – підрив на майдані. Він був організований Пайлом – агентом американських спецслужб – з метою спеціально влаштувати диверсію, щоб тінь підозри впала на в’єтміновців, а значить, владу в країні мали контролювати американці, тобто “третя сила”, покликана захищати “демократію” в будь-якій частині світу.
В останній, четвертій, частині роману читач повернувся від спогадів Фаулера до реальних подій. Поліція так і не змогла встановити, хто саме вбив “тихого американця”. А журналіст відіслав телеграму батькам Олдена Пайла, у якій говорилося: “Зі щирим співчуттям повідомляю, що ваш син загинув смертю хоробрих за справу демократії”.
Кінцівка роману щаслива. Дружина Фаулера все ж дала згоду на розлучення, закохані тепер могли одружитися і поїхати із В’єтнаму.
Уся увага автора роману зосередилась на викритті політики, яка проводилася в колоніях США. Він розкрив головну проблему-вибір кожною людиною власного шляху в боротьбі народів за своє звільнення. Сила його політичних узагальнень полягала, з одного боку, у тому, що письменник зумів побачити носіїв смерті й руйнування в благородних і “цивілізованих” (“тихих”) бандитах з університетською освітою (Пайл).
З іншого – в трактуванні образу Фаулера, який пройшов складний шлях осягнення істинних демократичних цінностей.
Однак в останніх творах письменник поставив це питання дещо інакше: що вправі і не вправі робити окрема людина, яка відповідальна не лише перед собою і своєю совістю, а й перед цілим народом, людьми загалом.
“Комедіанти” – роман, дія якого датована 1965 роком. У відсталій і жебрацькій країні безкарно хазяйнували тонтон-макути – головорізи в чорних окулярах. Народ, задавлений терором, був безправним і заляканим, лише відчайдушні партизани діяли в непрохідних горах країни.
Назва роману мала глибокий іронічний підтекст: комедіантами письменник назвав трьох персонажів, які прямували на Гаїті, – Брауна, Сміта і Джонса. Містера Брауна на Гаїті приваблювала приватна власність – готель “Тріанон”, а також чекання на нього Марти, його коханки, що була дружиною посла однієї з латиноамериканських країн. Містера Сміта з дружиною – відкриття на Гаїті вегетаріанського центру, Джонса – можливість сховатися від поліції.
Приїхавши в свій готель, Браун знайшов у одній із кімнат труп доктора Філіпо, міністра соціального благополуччя, який покінчив життя самогубством, відчувши, що його хочуть убити. Наявність трупа в готелі могла серйозно нашкодити власникові. Крім питання про його політичну благонадійність, могло постати й питання про вбивство. Разом з доктором Мажіо, своїм вірним другом і порадником, Браун перетяг труп до саду одного з покинутих будинків. Вранці він отримав звістку про те, що його знайомий подорожній Джоне потрапив до в’язниці, якої так боявся.
Власник готелю вирішив зробити все можливе, щоб витягти його на волю, і йому вдалося добитися звільнення Джонса, якого він за порадою доктора Мажіо відправив інструктором до Філіпса, що очолював на півночі Гаїті невеличкий партизанський загін. Вночі, коли вони чекали на зустріч із повстанським загоном, на їхній слід напали тонтон-макути. Відступати було нікуди, але Брауна і Джонса встигли врятувати повстанці.
Містер Сміт настільки захопився Гаїті, створенням вегетаріанського центру, що не повірив у насилля та безправ’я, які тут панували. Рішення про від’їзд він прийняв лише тоді, коли почув про акцію страшання, яку проводила місцева влада: на знак помсти за наліт партизанів вночі на кладовищі при світлі юпітерів мали розстріляти арештантів міської в’язниці, які не мали до цього заколоту ніякого відношення.
За допомогою Філіпса містер Браун нелегально перейшов кордон Домініканської Республіки. Там, у місті Санто-Домінго, він зустрів подружжя Смітів. Містер Сміт дав йому грошей і допоміг влаштуватися компаньйоном до ще одного їхнього подорожнього на кораблі – пана Фернандеса, який утримував похоронне бюро.
Під час поїздки в справах власник готелю опинився біля кордону з Гаїті, де зустрів роззброєний домініканськими прикордонниками загін Філіпса. Однак серед них не знайшов свого друга Джонса, той, мабуть, загинув. У кінці роману він зустрівся зі своєю колишньою коханкою Мартою, але не відчув до неї ніяких почуттів.
Автор підкреслив, що стосунки комедіантів були випадковим породженням атмосфери мороку Гаїті. Містер Браун дійшов висновку, що “життя – комедія, а не трагедія, до якої мене готували, і мені здається, що на цьому кораблі з грецькою назвою нас гнав до останнього краю комедії якийсь всесильний жартівник”.
У цьому творі Г. Грін знову показав себе майстром психологічної оповіді, тонким дослідником глибин людської душі і водночас – політично заангажованим літератором, безпомилково спрямованим на гострі міжнародні ситуації.
Уся творчість письменника засвідчила виключну майстерність великого художника, що в поєднанні з гостротою піднятих ним проблем і поставило його в один ряд з найкращими європейськими митцями XX ст.
– прагнення писати політично гострі і сатиричні твори;
– наявність головного питання про відповідальність за долю іншого;
– проблема творів – вибір і рішення індивіда в критичний період життя;
– увага до внутрішнього світу людини, складних психологічних процесів людської душі;
– наповненість романів парадоксальними ідеями;
– тяжіння до песимізму;
– використання багатої на відтінки іронії;
– лаконізм письма, який поєднувався з глибоким і виразним підтекстом;
– передача тонких відтінків мислення письменника неочікуваними словесними образами;
– манера письма – захоплююча, часто детективна.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)