Дрегочин! Померший город! Давнє єзуїтське гніздо! Варто подивитись! – говорили мені не раз.
В місяці іюлі зібралась компанія, найняли ми жидівську балагулу в польському городі Седльці, сіли й поїхали.
Дрегочии всього за 30 верстов од Седльця, стоїть над Західним Бугом в Гроднянській губернії. Дорога недалека, а час був чудовий, іюльський. Була чудова, ясна погода.
Опівдні ми рушили в дорогу, щоб на ніч прибути в Дрегочин. Жидівські мізерні коні ледве тюпали; се лучче для мене: можна було пильніше роздивитись на край.
Це було Підлясся,
Незабаром появилась зелена осока. Між осокою заблищала вода. Копиці сіна були складені просто на мочарі в воді, зовсім як на гроднянському поліссі.
Ми переїхали маленьку, ледве примітну річечку через хворостяну греблю. Річечка слизила через мочарі та болота між зеленою осокою, між кущами ліз. Рівнина, як серед гладенького степу! Кругом видно невеличкі соснові
Але яка дивна зелень! Такої зелені, як на Підляссі та Поліссі, не можна нігде побачити, окрім гірських планин та долин. Вона ясно-зелена, блискуча, неначе наведена лаком. Трава свіжа, як буває весною; осока переливається тонами зелені, котрі переходять з темних в жовто-зелені, трохи не білі, неначе листя весною, котре тільки що розвилося з бруньок.
Кущі ліз, верби, невеличкі соснові гаї темніють, неначе темні плями на жовто-зеленій матерії. На ясному сонці зелень блищить, трохи не сяє, неначе вона з себе розсипає світ. Вода між осокою лиснить і ще більше додає свіжості і світу зелені. Світ сонця тихий, не палкий, без марева, неначе його хто перепустив через скло або через пар, який буває в оранжереях.
Далекі гаї сизіють в легкому пару, неясно омежовані, з розпливчастими краями, як рослини в воді, коли дивишся на них зверху.
На сухому місці, край самого болота, забіліло сельце Жабокляки. Хати в селі білі, з вікнами на чотири шибки, дуже похожі на українські хати. Вони навіть всередині побілені, як на Україні, і образи, й стіл в тому кутку, як в українських хатах, тільки піч інша. В печі топлять з сіней знизу, як у наших банях, в ній тільки печуть хліб; обід варять на припічку. В хатах, одначе, нечисто.
Земляний діл чорний, як грязь. Стіни нечисті, обколупані, задимлені. Польські селяне нечисто держать свої хати, тільки вбираються чистенько.
Пішла дорога то маленькими сосновими лісками, то болотами, то полями, на которих видно убогу землю: глину пополовині з дрібним каменем. На межах лежать купи дрібного каміння, скиданого з поля. На полях скрізь пороблені грядки, як на городах, між котрими йдуть глибокі борозяи, щоб по них стікала зайва вода.
Де тільки западинка, там уже блищить вода, там уже повно жаб в осоці. Але далі земля почала трошки підніматись. Надвечір ми приїхали в чимале село, в которому хати стояли рядами на улицю. Коло мурованого убогого костьолу росли старі каштани.
За селом було видно здоровий будинок якогось графа, котрих в Польщі дуже багато. Кругом будинку розрісся густий зелений сад. Ми виїхали на ледве примітну гірку.
Перед нами розстелилась широка рівнина, вся зелена, як зелена скатерть, а за нею появились високі шпилі вже за Бугом, і на них город, таки правдивий городі На високих крутих шпилях сизіли довгі високі муровані будинки, коло них два здорові, як гори, муровані непощикатурені костьоли, один проти другого. Між ними було видно білі бані двох менших церков. Високе будування червоніло цегляними стінами проти косого проміння сонця.
Коло города в долині білів чудовий монастир з гарним готицьким костьолом, з рядами келій. Зовсім город, правда, невеликий, як швейцарські городи, без предмістя, де високі доми виходять рядами просто в поле або в садки. Круті гори ще вище піднімали високе будування, неначе напоказ.
Город ніби висів над широкими без міри поліськими лугами.
Город був древній, з середньовіковими будинками, монастирями, стінами. Він був схожий на старі німецькі городи. Мені здалося, що я за границею і наближаюся до якогось німецького древнього города. Косе проміння било в шибки високих костьолів; вікна горіли, як жар. Город здавався живим, правдивим городом.
Але то була одна мана далечі, повитої сизим туманом: то був померший город Дрегочин.
По легесенькому, ледве примітному спускові в селі ми з’їхали на широку зелену низину: то були луги й луки понад берегом Західного Бугу. Дорога пішла по довгому на верстов зо дві шосе або, правдивіше, по греблі, намощеній з тарасу на драговині. По обидва боки розстелялись зелені здорові сінокоси та мочарі.
Знов запахло поліссям, болотом, луговою травою, баговинням. Луги лисніли й блищали під косим світом сонця, неначе їх тільки що покропив дощ, неначе хто насипав зеленого битого скла. Дорога повилася по низині, крутилася по сухіших місцях, між лозами, невисокими вербами, вільхами. От дорога переходить через рукавець Бугу. Коло гребельки маленький старий млин, весь закритий вільхами та лозами.
Сонце було вже зовсім на заході, як ми в’їхали в село Дрегочин.
Село Дрегочин розкидане на лівому полуденному березі Бугу проти самого города Дрегочина, киторий стоїть на крутих шпилях на правому північному березі. Це село примітне тим, що воно зосталось в православії серед католиків та уніатів. Як в йому задержалось православіє, про те один бог відає. Ще дивніше, що половина села православних поляків, друга половина українці. Хати розкидані на сухіших місцях скрізь між лозами та вільхами.
Маленька православна церква стоїть на горбику край села коло широкого сінокосу. Коло церкви невеличка школа: вона виходить вікнами на сінокос. Декотрі хати розкидані над берегом Бугу. Проти села видно тільки високі шпилі, круті, як сахарні голови; на їх од річки не можна вийти пішки. Буг протікає попід самими горами, і в одному місці, в глинястій кручі над самою водою видно чорну дірку, неначе двері в київські печери.
Кажуть, що та печера йде глибоко під гору і нібито вона виходить в город. В городі на горі нема води, і може бути, що в давні часи сюдою люде діставали собі воду з Бугу, в часи облягання города ворогами.
На Бузі є перевіз – звичайний порон, що ходить на кодолі. Коло перевозу стоїть жидівська корчма. Ми стали під корчмою і побігли купатись в Буг, а тим часом звеліли жидові поставити самовар, щоб напитись після купання чаю. Лівий берег Бугу в цьому місці такий крутий та стрімкий, що тут не можна було купатись.
Треба було переїхати через порон на другий берег, піскуватий та мілкий до самої середини річки. Поки ми скупались, поки напились чаю, сонце зайшло, і надворі зовсім смерклось. Возвіз в город був такий висо’кий, такий узький в щілині гори, що наш жид нізащо не хотів везти нас в город.
Ми пішли в город пішки. Поки вийшли на круту гору, надворі стало зовсім темно.
Ми ввійшли в город, на широкий плац. Кругом плацу були примітні в смерковій сутіні два масивні костьоли – монастирі та дві менші білі церкви. З одного боку темніли проти заходу масивні будинки, біліли стіни кругом монастиря. Огонь світився в вікнах хат кругом плацу.
Ми ніби в городі, та й годі. З цією думкою ми ввійшли в жидівську гостиницю і там заночували, дуже жалкуючи, що не довелося завидна роздивитися на цей древній оригінальний город. З тією думкою, що ми в городі, ми й поснули.
Я прокинувсь раненько, і цікавість моя подивитись на новий город знов прокинулась в мені. Заглядаю в вікно – там зовсім не міська картина: маленький дворик з повітками, вшитими куликами; в дворикові кози й корова. Картина дуже знакома, які траплялось мені бачити в жидівських містечках. Убравшись якнайшвидше, вискакую надвір, і мої ілюзії разом згасли, як политі водою.
Я стояв на ярмарковому плацу препаскудного жидівського містечка. От тобі й город!
Кругом плацу стояли невеличкі жидівські хатки, навіть без заїздів з широкими ворітьми серед дому, як буває в інших містечках. Кілька жидівок сиділи коло столиків і продавали бублики, медяники та паляниці. В одній крамниці видно було мізерний дрібний крам. Поблизу сидів жид під шапликами з дьогтем.
Тільки квартира станового була похожа на міський домик.
Ми обійшли плац і пустилися до одного масивного монастиря. Монастир пустував. За мурованими стінами було видно ряди чорних високих домів, а серед двору стояло прездорове будування костьолу з червоної цегли.
В костьолі подекуди ще блищали цілі шибки, але всередині вже пурхали горобці та вуркотали голуби, позвивавши в бані гнізда. Того монастиря й не закривало руське правительство: він знищився сам по собі. Кажуть, в йому ще не так давно жив один останній польський чернець.
Графиня з сусіднього села посилала йому харч, шукала, запрошувала в той монастир ченців і їх не знайшла. Останній чернець покинув свій скит, і монастир став руїною.
По другий бік плацу стоїть ще масивніше будування єзуїтського костьолу, так само не пощикатурене, з червоної цегли, зовсім ціле, але з повибиваними вікнами, повнісіньке голубів та сичів.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)