У дитинстві я любила слухати спогади мого дідуся про війну. І війна уявлялася мені зовсім не страшною і, може, навіть по-своєму романтичною. Дід любив згадувати своїх фронтових друзів, перемоги в боях (про відступи говорити не любив) і часто (за моїм проханням) розповідав про те, як наші війська ввійшли в Берлін і які почуття охопили його в той незабутній ранок 9 Травня, коли він довідався, що настав День перемоги.
Подорослішавши, я зрозуміла, що багато про що дідусь умовчав. Умовчав про страх, про голод, про біль, про розпач і про річки крові, що
Такі речі врізаються в пам’ять назавжди. Я вважаю, що ніхто не повинен забувати про ту війну і про те, якою ціною далася нам перемога. Кожен зобов’язаний пам’ятати, що зараз він живе завдяки тим, хто загинув у той страшний час.
У багатьох з них були діти, і вони залишилися сиротами, багато хто просто нічого не встиг зробити в житті
Полеглим воїнам споруджують пам’ятники, про їхні подвиги пишуть книги, про війну виходять цикли передач.
Чи досить цього? Думаю, що ні. І хочу прожити своє життя гідно, тому що воно занадто дорого комусь обійшлося.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)