Мрія – це друге життя.
Народна мудрість
Бернард Шоу – відомий англо – ірландський драматург, який написав свою п’єсу (точніше – “роман у п’яти діях”) майже століття тому. Але твір настільки легко сприймається, що не відчуваєш цієї
Часової відстані. Ні герої, ні їхні проблеми, ні їхня мова не здаються старомодними чи незрозумілими. Навпаки, усе, що відбувається з героями, досить сучасно й актуально. Бернард Шоу знайшов тему, яка, напевне, є вічною: як людина стає людиною. По суті, письменник саме цю проблему витяг
Якщо люди мають рівні права й можливості, то вони можуть розвивати себе, розкривати свої таланти та досягати вершин. Саме такою дівчиною, яка чогось прагне, до чогось тягнеться, є Еліза Дуліттл. Цю бідну вуличну квіткарку витяг із бруду не тільки професор Хіггінс, який навчив її правильно розмовляти, але ще її власна праця, наполегливість, мрія.
А мрія – це друге життя, як кажуть люди.
Знаєте, театр – це теж друге життя. Ну що б, здавалося, театр? Приміщення, повз яке ми хоча б
Але варто переступити поріг театру, здати в гардероб свої речі, як раптом наступають зміни. Потрапляєш в інший світ. Починаєш жити за новими правилами. “Леді і джентльмени! Будь ласка, вимкніть ваші телефони!” – м’яко зазвучав голос перед виставою, і ми відчули, що ми леді і джентльмени, що потрапили в Лондон 1912 року. Декорації театру, де відбувалася вистава, відтворювали англійську столицю зі старовинними будинками, ліхтарями, портиком церкви святого Павла і лондонцями, одягненими так, як одягалися люди майже сто років тому.
Йде дощ. Люди під парасольками. Саме так завжди уявляється Лондон – із туманами, дощами. Недаремно ж Англію називають туманним Альбіоном.
Виставу можна назвати феєричним шоу за Шоу: тут і пісні, і гумор, і легка іронія, і жестикуляція, і міміка артистів, і їхня невимушена, природна гра – все це разом просто приголомшує. Приємно приголомшує. І якщо у когось виникали думки, що після антракту можна буде вже потихеньку зникнути (може, вчителька не помітить відсутності), то ці думки вже не приходили в голову. Після першої дії ми всі з нетерпінням чекали продовження вистави.
Еліза з’явилася перед глядачем і справді нечепурною, брудною “нетіпахою”, недарма її професор назвав розчавленою капустиною та ганьбою англійської мови. “А шо я такого сказала?”, “Я поїду на ваших таксях додому!” – так запросто “балакає” Еліза. До речі, у першій дії тексту автор її навіть імені не дав – вона просто дівчина або квіткарка. Але згодом вона починає змінюватися, перетворюватися на іншу людину, поступово стає особистістю. Акторам театру вдалося втілити цей задум Шоу.
Спочатку Еліза постає перед глядачами як лялька, і такою ж вона приходить до професора, щоб брати уроки. Лялька змінює одяг, поступово стає охайнішою, навчається поведінки, мови. І зрештою, після прийому на балу, де її прийняли за угорську королівну, вона починає виходити зі своєї “соціальної маски”. Еліза ніби скидає з себе личину, яку носила все своє життя, і народжується дівчина з власною думкою й гідністю.
Спочатку ставишся до Елізи так само, як професор Хіггінс: без особливої поваги. Але поступово симпатії переходять до Елізи: вона багато
Працює (особливо смішно, як чоловіки злякалися, що це якийсь пес уночі виє, а то Еліза вчила дифтонги), їй вдається – таки здолати кляті скоромовки (“Карл у Клари украв коралі, а Клара у Карла украла кларнет”), навчитися розрізняти різні букви та звуки (непросто далася “чашка чаю”). Акторка, яка грає Елізу, і співає, і танцює, і має дуже гарну пластику. Режисер показав нам її внутрішній стан, її красу раніше, ніж це помітив Хіггінс. У танці, в співі Еліза розкрилася перед нами як людина.
Напевне, таким був режисерський розрахунок. Тепер ми, глядачі, стали іншими. І поступово ми сміємося вже не над Елізою, а над Хіггінсом. Квіткарка прийшла до професора невмілою, нечепурною, але тепер усе змінилося. Ми стали її поважати.
А от професор із першого призового місця опустився на останнє. Він не помітив, як пташенятко виросло й стало набагато кращим за свого вчителя. Професор продовжує поводитися так само, як і раніше, але тепер, на фоні поведінки Елізи – леді, він видається смішним.
Еліза змінилася, стала особистістю. Я думаю, вона має право на власну гідність і на те, щоб бути людиною. Адже багато хто з тогочасних англійців, серед яких жив Шоу, мали гарний розум, талант; багато бідних людей могли б зробити вдалу життєву кар’єру, але дорога в кращий світ була закритою. Бідняк мав бути бідняком, а всіма благами життя міг користуватися тільки аристократ.
Бернард Шоу не побоявся заявити англійському суспільству, що жити за такими принципами – несправедливо. Шоу продемонстрував на прикладі Елізи та її батька Альфреда Дуліттла, що бідняки не менш талановиті. Кожна людина має від природи талант, але суспільство не створює умов для розвитку кожної особистості.
Драматург, спираючись на давній класичний міф, зачепив болючі питання сучасності.
Театральне дійство допомогло глибше усвідомити основну думку Бернарда Шоу: Еліза виросла, змінилася. Народилася нова людина. Так, народження особистості – справа нелегка. Але життя доводить: кожна людина – цінність. І людство багато втратить, якщо не дасть можливості кожній людині проявити свої таланти. Тричі артисти виходили з поклоном до нас, глядачів.
Актори стояли на сцені, а ми стояли в залі. Аплодували й нікуди не поспішали. Якісь нові відчуття з’явилися в цей момент…
Думаю, що в кожному з нас теж народилася часточка справжньої людини!
(2 votes, average: 4.00 out of 5)