Українська поезія тісно пов’язана з багатостраждальним життям нашого народу. Сьогодні повергаються імена тих, хто пройшов довгий час від забуття до безсмертя. Непересічний талант, трагічна доля, відчайдушна боротьба в тоталітарній державі “розвиненого соціалізму” за національну незалежність українського народу, відродження духовності.
Це – Василь Стус.
В атмосфері постійної тривоги жив він і формувався як поет. Мене вражає його незборима сила духу, цілісність, почуття патріотизму. Відірваність від рідної землі тільки
Вона найбільша його святиня, його духовний порятунок.
У вірші “Як добре те, що смерті не боюся я” стисло викладено життєве кредо поета, ніби окреслено власний трагічний, страдницький життєвий шлях.
Зі скупих рядків постає образ мужньої людини, патріота-борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. Моральну силу вистояти дає героєві переконаність у тому, що його життя було сповнене добра, любові, благородних діянь в ім’я України, її народу. Відповідати ненавистю на вчинене зло ця людина не вміє і не хоче.
Ліричний герой Стуса –
яким мене мати вродила
і благословила в світи,
добре, що не зуміла
мене від біди вберегти.
Україною поет жив, марив і снив на чужині. Перебуваючи в неволі, Василь Стус вірить, що хай і після смерті, проте стане відомим своєму народові, повернеться до нього з холодних табірних снігів:
Народе мій, до тебе я ще верну..
Так, наш Батьку, наш Вчителю, ти повернувся до свого народу, що був твоїм незгасним болем, вічною скорботою. Ти вірив, що повернешся в Україну й після свого згоріння. Твоє серце не могло розсипатись попелом.
Україна й народ твій ніколи не забудуть тебе.
(2 votes, average: 3.50 out of 5)