Підручник Українська література 11 клас
Українська література другої половини XX століття
Василь Симоненко (1935-1963)
“Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ”(Василь Симоненко)
У літературі Василеві Симоненкові судилося працювати менше, ніж п’ять років, проте він встиг увічнити своє ім’я. Як і Григір Тютюнник, Василь Симоненко добре знав і художньо відтворював умови життя, прагнення і сподівання народу. Він гостро переймався його бідами, невлаштованістю, беззахисністю перед бюрократами. Животрепетні,
Ці вірші є взірцями найвищого рівня художності, громадянської позиції, національної свідомості автора.
Василь Симоненко був переконаним українським патріотом, що засвідчує такий промовистий факт. Під час літературного вечора в Черкаському педінституті виступ Василя Симоненка виявився особливо цікавим для публіки. Серед записок митцеві одна була такого змісту: “Яку це ви самостійну Україну маєте
Якщо автор запитання знає другу – хай скаже. Будемо вибирати”.
Вірш “Задивляюсь у твої зіниці” став синівською сповіддю поета Україні. Його написано у формі монологу ліричного героя, щирої розмови сина з матір’ю Україною. Цензура поглумилася над твором, вилучивши “крамольні” строфи. У той несприятливий для української мови і культури час поет насмілився заявити про своє “святе синівське право з матір’ю побуть на самоті”, звіривши Вітчизні наболіле на серці: “Україно!
Ти моя молитва, / Ти моя розпука вікова…”.
Цілісність образу Вітчизни раз у раз подається через глибину і сконденсованість думки, психологічну напруженість, динамічність. Автор пишається своєю дивною, гордою і прекрасною країною, схиляється перед героїзмом і мужністю борців за національне й соціальне визволення. І сьогодні чути “битви споконвічний
Василь Кричевський. Пейзаж. 1921
Грюк”, адже “Ще не всі чорти живуть на небі, / Ходить їх до біса на землі”. Як стверджував письменник Василь Захарченко, “Симоненко перший у задушливі комуно-імперські роки посмів на весь голос сказати те, про що одні з нас тільки думали, а інші навіть боялися й помислити про таке в своїй рабській самотині. Він підніс наш дух, нагадавши нам про синівський обов’язок любити свою Україну над усе на світі, ні в кого не питаючи дозволу на це: “Хай мовчать Америки й Росії, / Коли я з тобою говорю”.
Найбільшої напруги пафосний монолог досягає в заключній строфі, де поет заявляє про свою готовність, коли доведеться, пролити кров на священне знамено своєї Вітчизни. У зв’язку з цим рядком Симоненко переробляв вірш, щоб не виникло загрози різних тлумачень поетичних образів. Тож в останній версії “червоні блискавиці / Революцій, бунтів і повстань” у першій строфі та “хмари бурякові”, “священне знамено”, “крапелька крові” в передостанній візуально підсилювали колір червоного державного прапора СРСР.
Так поет декларував свою лояльність до влади, адже інакше свідомими читачами (та й цензурою!) “священне знамено” могло сприйматися як синьо-жовте. Втім, незважаючи на компромісні образи, поезія “Задивляюсь у твої зіниці” мала вагоме ідейне навантаження. Сміливіше й чесніше за Василя Симоненка про Україну не сказав ніхто з поетів його покоління.
Незважаючи на політичні утиски Симоненка, майже всім його творам щастило знайти своїх читачів. Василь Андрійович жартував, що його “черкаська цензорша” у місцевій пресі дозволяла до друку навіть ті твори, які в столиці нізащо не опублікували б. До таких можна зарахувати вірш “Я…”. Заявляти про те, що насмілився оприлюднити Симоненко у цьому вірші, було такою ж мірою небезпечно, як афішувати свою любов до України. У часи, коли вирізнятися у безмежній масі було небезпечно, поет сміливо заговорив про людську гідність, неповторність кожної особистості.
Антиподом до ліричного героя у вірші “Я…” виступає безіменний тупий бюрократ, вірний прислужник системи. Спосіб мислення цього клерка цілком відповідав тогочасній урядовій політиці й переконаності, що в СРСР людей вистачить для реалізації всіх партійних планів – будувати Біломорканал, Дніпрогес чи БАМ, завойовувати пустелі, розорювати цілинні землі, створювати штучні моря… Афористичний висновок вірша “Я…” можна сприймати як максиму самого поета, його розуміння призначення кожної людини на землі: “Ми – це народу одвічне лоно, / Ми – океанна вселюдська сім’я. / І тільки тих поважають мільйони, / Хто поважає мільйони “я”.
Про ідейно-змістове наповнення вірша “Я…” літературознавець Анатолій Ткаченко сказав так: “Ідея людської гідності, гордості з того, “що ти – людина”, доповнюється тут мотивом уселюдської спільноти та яскраво вираженим протестом проти диктату сили, авторитарності”.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)