Українська література XX століття творилася переважно молодими літераторами, які черпали свою творчу наснагу в романтичному піднесенні, викликаному революцією 1917 року. Тому неоромантизм Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Олександра Олеся початку XX ст. модифікується в революційний романтизм, виразниками якого стали В Сосюра, В. Чумак, В. Блакитний, ранній М. Хвильовий, А. Головко, М. Куліш, Ю. Яновський. Цей романтизм являв собою певне світопочування, ідеологічний настрій і тому включав у себе і експресіоналізм О. Довженка, і філософський символізм
Теліга, О. Ольжич, Ю. Липа, Є. Маланюк), на яке справляла великий вплив українська радянська література в період свого піднесення в 20-ті роки. Саме в цей час свої визначні художні цінності створили В. Стефаник, В. Винниченко, Б. Лепкий, О. Олесь, М. Вороний, Л. Мартович.
Поезія і проза першої половини XX ст. приваблювали простотою, яскравими художніми деталями, національним гумором. Цей літературний метод, названий “соціалістичним реалізмом”, позначився на творчості видатних митців, імена
Перші роки 80-90 десятиліття не принесли українській літературі чогось несподіваного, але з другої половини 80-х картина почала дуже інтенсивно змінюватися. З’явилися добірки віршів В. Стуса, В. Си-моненка, 1. Калинця, до раніш відомих імен прозаїків додалися імена В. Барки, 1. Багряного, У. Самчука, Гр. Тютюнника, П. Загребельно-го, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, Ю. Мушкетика, Р. Іванчука, Г. Тютюнника, В. Яворівського та ще багатьох інших, чиї твори становлять гордість сучасної української літератури.
Шістдесятники Увійшли в історію України та її літератури як оборонці національної честі й гідності рідного слова. Вони відкрили просту і незаперечну істину: людина нового часу – національна. Це твердження стало першопричиною несамовитого переслідування молодих інтелігентів, серед яких були прогресивні вчені, письменники, художники, педагоги.
Вони поклали на вівтар боротьби за національне самоствердження свої долі і навіть життя, бо комуністична система жорстоко переслідувала найменше намагання торкнутися проблеми русифікації. Але проти такої офіційної політики, в якій під терміном “інтернаціоналізм” приховувалася русифікація, виступили відчайдушні патріоти-шістдесятники, що не боялися слова “націоналіст” і захищали право материнської мови на життя. Понад шість тисяч таких “незгодних” зафіксували працівники КДБ.
Серед “запеклих націоналістів” особливо вирізнялися українські письменники, які у своїх творах змальовували трагедію рідної мови. Сьогодні Україна пишається ними: Василем Стусом, Іваном Світлич-ним, Ігорем Калинцем, Тарасом Мельничуком, Михайлом Осадчим та ще багатьма-багатьма іншими щирими синами та дочками, що за свої переконання пройшли дорогами етапів, відсиділи роки в казематах і, відбувши покарання, часто були змушені жити далеко від рідної домівки, під тавром “ворог держави”.
У шістдесяті (та й подальші роки) засоби їх боротьби проти антиукраїнської політики тодішньої держави був самвидав – позацензурне,. нелегальне видання. І тільки після початку 80-х років, коли репресії зупинилися, мільйони читачів отримали вільне право познайомитися І з патріотичним словом українських авторів-прометеїв. Нехай же шана 1 і вдячність їм стануть для нас дороговказом у сьогоднішній боротьбі за утвердження української мови в нашому рідному домі!
(2 votes, average: 4.00 out of 5)