Мрії Тараса Шевченка про майбутнє рідного краю
У кожної людини є щось своє, найсвятіше, у душі. Для неї воно настільки величне, що навіть думкою не осягнути. Таким було ставлення до рідної землі неперевершеного Поета від Бога Тараса Шевченка. Кобзар безмежно любив і своїх пращурів, і своїх сучасників, і майбутнє покоління роду українського.
Та любити, щиро вболіваючи за долю співвітчизників – це одне, інша ж справа – поетичним гарячим словом пробуджувати їх та спонукати до боротьби за краше життя, за щасливу долю.
Але, щоб тебе
Треба зазначити, що погляди поета на майбутнє рідного краю зазнали великої еволюції. Так, у перших своїх історичних творах “Б’ють пороги”, “Іван Підкова”, “Гамалія”, “Тарасова ніч” Шевченко, пропагуючи Волю, уявляв її у вигляді старої козаччини. Але в подальших поезіях все частіше звучить ідея знищення кріпацтва і врешті-решт виливається у розуміння неминучого повалення
Це переконання ми виразно чуємо з рядків “Гайдамаків”, “Холодного Яру”, “Сну” (“У всякого своя доля”), “Великого льоху”, “Кавказу” тощо.
Та ось поет перебуває три роки на Україні (1843, 1844, 1845) – і його твори збагачуються полум’яними мріями про майбутнє свого народу. Найвизначнішим із них став безсмертний “Заповіт”, написаний 25 грудня 1845 року. Я не випадково написала “безсмертний”, бо кожне покоління українців сприймає цей вірш як гімн національній волі, а воля – безсмертна!
У “Заповіті” Шевченко вперше закликає до збройного повстання і повалення існуючого ладу і вперше висловлює сподівання, на зміну суспільного ладу та ідею “сім’ї вольної, нової”. І вже пізніше, у 1857 році, у присвяченому Щепкіну творі “Неофіти” Кобзар прорікає: “Окують царів неситих // В залізнії пута”, бо “Уже встає святая зоря”.
Поет визнає знищення царизму таким же неминучим, як неминуче настає день після сходу сонця:
І забудеться срамотна
Давняя година.
І оживе давня слава,
Слава України.
(“І мертвим, і живим… “)
Та, на мій погляд, найсильніше геніальний речник виявив свої мрії про майбутнє утворі “Радуйся, ниво неполитая”. Під цією “нивою неполитою, квітчастим злаком не повитою” він розумів рідну “розтлінну” землю і всю країну, розтоптану царизмом та кріпосництвом. Він бажає, щоб вона, оновлена, розпустила свої молоді парості, розквітла “рожевим крином”.
У цей розквіт і славу поет вірить, як у неминучий прийдешній день, коли земля укриється багатством “дорогим золототканим, хитрошитим, добром та волею підбитим”. А вже на цій оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
… Ми зараз живемо у величний час, коли “врага-супостата” земля наша давно позбулася, а от оновлення її продовжується. І мені здається, що пройде ще немало часу, доки наша країна досягне Шевченкового ідеалу. А тому ми просто не маємо права давати тліти тому яскравому вогню поетової мрії про наше щастя, не підтримувати його палахкотіння. І з вогнем цим у серці маємо відроджувати прекрасну українську землю – нашу Батьківщину.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)